Голуби Бжезинського. Чому ветерани холодної війни виступають проти конфронтації з Росією?

24


Нещодавно світ був дещо здивований прозвучали зі Сполучених Штатів заявою ряду ветеранів політичної еліти до тієї небезпечної межі, до якої підійшли дві наддержави у геополітичному протистоянні, і відповідно зверненим до Білого дому і Кремля трансформувати матрицю відносин, істотно знизивши і безперечно, подібні виступи – глас волаючого в пустелі, бо капіталістичний світ живе за своїми законами, і війни, щонайменше локальні, – невід’ємна частина його історичного буття. Інша справа, що формат російсько-американського діалогу дійсно в саму пору міняти, щоб боронь боже не прокинутися в один не прекрасний день на радіоактивне попелище.
Шульц і компанія
У цьому зв’язку не стільки цікавий заклик до «перезавантаження» з боку американських екс-державних діячів (до речі, звертає увагу відсутність в їх рядах Генрі Кіссінджера), скільки заслуговують уваги вони самі, їх багатий досвід дій на ключових поворотах світової історії.
Отже, Джордж Шульц. 98-річний колишній держсекретар, призначений на цю посаду Рональдом Рейганом у 1982-м. В той період світ в черговий раз опинився на межі ядерної катастрофи, а холодна війна в різних регіонах планети вже активно переростала в гарячу з непередбачуваними наслідками.
Трьома роками раніше згаданої дати введення радянських військ в Афганістан активізував втручання США в справи цієї країни і змусив забути про розпочату було розрядці – Договір ОСО-2, агресія КНР проти В’єтнаму загрожувала перерости у збройний радянсько-китайський конфлікт із застосуванням ядерної зброї, ісламська революція в Ірані не додавала стабільності в Близькосхідному регіоні, особливо на тлі антиізраїльською риторики Тегерана і можливої перспективи створення атомної бомби, про що пише німецький журналіст Ганс Рюле:
«Хомейні вже в 1984 році віддав наказ про розробку ядерної та хімічної зброї. Це випливає з доповіді з внутрішнього кола іранського керівництва, що знаходиться в руках МАГАТЕ».
Нарешті, в 1982 році Ізраїль (імовірно провів перше випробування атомної бомби в тому ж 1979-му) почав операцію «Мир Галілеї», тобто по суті першу палестинську війну, а роком раніше знищила іракський ядерний реактор «Осірак». І все це у відносній близькості від кордонів СРСР, і від безпосередньої сфери його геостратегічних інтересів, значною мірою забезпечуються 5-й Середземноморської ескадри, нивелировавшей панування 6-го флоту США.
Однак реалії холодної війни нагадували про себе і в американській геополітичній «вотчині», де Вашингтону кісткою в горлі стало активно підтримуване СРСР і Кубою уряд Даніеля Ортеги, на збройне повалення якого Шульц активно наполягав. Правда, у випадку американської агресії проти Нікарагуа і гіпотетичного поразки сандіністів у відкритому збройному конфлікті сам театр військових дій цієї республіки дозволив би їм перейти до партизанських дій і влаштувати окупантам другий В’єтнам.
У 1982-му повстанські сили в Гватемалі, що включали комуністів, об’єдналися в Національну революційну єдність, залишався неясний результат громадянської війни в Сальвадорі – тільки екстрена допомога уряду цієї республіки озброєннями з боку США дозволила не допустити перемоги Фронту національного визволення імені Фарабундо Марті і тим самим радикальним чином змінити баланс сил у Центральній Америці на користь СРСР.
Та й не тільки в Центральній: з 1984-го у Перу, наприклад, активно діяли партизани Революційного руху імені Тупака Амару. Для повноти картини нагадаю про захоплення американцями Гренади, розташованої поблизу даного регіону.
«Першинг» замість «Боїнга»
Однак аж ніяк не в Кордильєрах, не в близькосхідних пісках і не на засніжених вершинах Іранського нагір’я протистояння наддержав ледь не перейшла точку неповернення. Основні події холодної війни розгорталися в респектабельній Західній Європі, де Вашингтон планував розмістити ракети середньої дальності, що, власне, сталося після того, як радянський винищувач збив 1 вересня 1983 року нібито південнокорейський пасажирський «Боїнг» (рейс 007), «випадково» заблукав і опинився якраз над секретними військовими об’єктами.
У тій давній історії донині питань більше, ніж відповідей («Приречений рейс»). Але в даному випадку важливі геополітичні наслідки розігралася в сахалінському небі трагедії. А саме – розгортання ракет середньої дальності «Першинг-2» на території ФРН. Нагадаю, що до біди з «Боїнгом» (підкреслю ще раз: хто безпосередньо збив цивільний літак, не можна сказати однозначно) германське громадська думка активно виступало проти розміщення ракет на своїй землі і, зціпивши зуби, Вашингтону доводилося з цим рахуватися. А тут такий «подарунок».
У відповідь Радянський Союз розгорнув ОТР-23 «Ока» в НДР і Чехословаччини, повністю накриваючи» територію ФРН. У тому ж році і СРСР, і США провели найбільші військові навчання на території відповідно Східної і Західної Європи – «Щит-83» і «Досвідчений стрілець». Деякі державні та військові діячі з обох сторін побоювалися переростання навчань в повномасштабну війну із застосуванням ядерної зброї.
У тій ситуації, за словами Анатолія Добриніна (у 1983-му радянського посла в США), відносини двох наддержав опинилися на найнижчій точці з часів холодної війни. Вашингтон свідомо йшов на загострення, бо в глобальному протистоянні, як підкреслює Добринін, адміністрація Рейгана продовжувала наполегливо домагатися військово-стратегічної переваги США на СРСР та загальної зміни сил на міжнародній арені на користь Заходу.
По суті на початку 80-х років Білий дім відмовлявся від більш збалансованої політики своїх попередників – Річарда Ніксона, Джеральда Форда і Джиммі Картера, мысливших колись сформульованими Отто фон Бісмарком (і ще раніше втіленими в життя кардиналом Рішельє) категоріями Realpolitik і відповідно робили ставку на діалог з СРСР.
Замість цього Рейган і його оточення, включаючи Шульца, керувалися ідеалістичним уявленням про чільної ролі США на міжнародній арені і замість важкого шляху переговорів зробили ставку на силовий тиск і новий виток гонки озброєнь.
При цьому на тлі все зростаючої конфронтації обидві сторони продовжували вести переговори щодо скорочення РМСД. Радянське керівництво в особі Юрія Андропова зайняло жорстку позицію в даному питанні. Виною тому стали самі американці, які зробили низку гучних заяв про початок робіт над СОЇ (що, як вже тоді було відомо фахівцям, являло собою нездійсненну в найближчому майбутньому мрію).
Після смерті Андропова його наступник – Костянтин Черненко висловив готовність зробити крок в бік, скажімо так, більш лояльною риторики по відношенню до Вашингтону, але жорстку позицію в свою чергу зайняв один із кремлівських «яструбів» – міністр оборони маршал Дмитро Устинов, який, загалом-то, принципово не виступав проти вибудовування діалогу з США, але вважав за необхідне вести його з позиції сили, що, як показали подальші події, являло собою єдино вірний формат переговорів.
Не можна не відзначити, що напруженість двосторонніх відносин активно підігрівалася не тільки ЗМІ, але і кінематографом. У 1983-му на екрани вийшли відразу дві картини про ядерну катастрофу: «Заповіт» і «На наступний день», роком пізніше – британський телефільм «Нитки», і, нарешті, в 1986-му радянські глядачі побачили «Листи мертвої людини».
Трохи реальної політики
Звичайно, не варто спрощувати ситуацію і припускати, що «сильні світу цього» не намагалися зупинити сповзання світу до радіоактивний апокаліпсис. Однак на відміну від Брежнєва і Ніксона (справжніх майстрів Realpolitik; і як же, до речі, дурна на цьому тлі сентенція доморощених лібералів, згідно з якою Брєжнєв – дрібний діяч епохи Солженіцина) Рейган і його команда були менш схильні до діалогу, точніше – висловлювали готовність вести його з неконструктивних позицій.
У всій красі це проявилося під час мадридської зустрічі Громико і Шульца у вересні 1983-го, подробиці якої дуже цікаво описані в опублікованому щоденнику Анатолія Черняєва. Ось лише кілька рядків з нього: «Шульц заговорив про літаку (збитий корейському «Боїнгу». – В. Х.). Громико його перервав: «Починати бесіду з вами з літака я не буду. У нас з вами проблеми, які стосуються життя всього людства. І я погодився на зустріч із вами заради цього». Під вищезазначеними проблемами малося на увазі майбутнє розгортання ракет «Першинг-2».
Треба сказати, що американський держсекретар міг собі дозволити абстрактну риторику (у стилі Льва Троцького на переговорах у Брест-Литовському), оскільки в той період СРСР опинився у вкрай складному міжнародному становищі, бути може, самому складному за всю історію його існування, бо ніколи імідж Радянського Союзу не перебував в очах світового співтовариства на настільки низькій позначці.
Мабуть, ніхто краще Черняєва не зміг передати весь драматизм тих вересневих днів:
«…Ясно, що американці зробили нам провокацію. Трагедія в тому, що ми їй піддалися… І Рейган вчинив таку антирадянську катавасію в усьому світі, що тепер ніщо і надовго не змиє з нас в очах обивателів всього світу (а їх мільярди) клейма вбивць безвинних людей… Рейганом кинутий і підхоплений тисячами газет та інших голосів гасло «Ми і вони»… Морального престижу країни завданий удар». І як висновок: «нам треба Йти в глуху ізоляцію, відгородитися від світу, не витрачати ні розуму, ні грошей на так звані міжнародні зв’язки і престиж, замкнутися і зайнятися собою… Я не знаю, може бути, ми його і не збивали. Але тепер нічого вже не доведеш».
Майже не сумніваюся: вирушаючи на зустріч у Мадрид, Шульц був в курсі, що історія з південнокорейським «Боїнгом» – блискуче здійснена провокація США, але своїми ліричними відступами у сферу прав людини і нав’язуванням моральної відповідальності радянському керівництву за загибель ні в чому не винних людей держсекретар, як мені видається, намагався перевести характер переговорів з площини двостороннього, витриманого в жорстких рамках Realpolitik діалогу двох рівноправних партнерів в односторонній диктат з боку США, причому все це робилося не в процесі переговорів тет-а-тет, а перед камерами – на публіку. Однак з Громико подібного роду трюки не працювали, недарма опоненти називали його Пан Немає».
Після цього Він обіймав у переговорах з главою радянського Мзс вже більш виважену позицію. Добринін згадував, що в переддень Нового, 1984 року держсекретар зізнався в бесіді з ним: «Рейган не хоче війни з СРСР, і він не відноситься до цього питання легко, як багато хто неправильно думає». Треба думати, погляди самого Шульца також трансформувалися у розглянутий тут період, і вже 1985-му під час Женевської зустрічі глав зовнішньополітичних відомств СРСР і США діалог вівся в іншому ключі.
Пентагон часів перебудови
Ще один «политветеран» – 91-річний колишній глава Пентагону Вільям Перрі, який займав цю посаду з 1994 по 1997 рік. Принципово інша ситуація в світі, досить правильно, особливо в плані глобальних завдань США після краху СРСР, описана Збігневом Бжезинським в його «Великій шахівниці».
І якщо розглянуту вище епоху можна охарактеризувати одним словом: конфронтація, то період, що послідував за розпадом Радянського Союзу, представляв собою нестабільність, зумовлену низкою збройних конфліктів на просторі колишньої держави, причому в безпосередній близькості від регіону, де вже пробуджувалось радикальне розуміння ісламу (зізнатися, усталений у ЗМІ термін «ісламський фундаменталізм» занадто простий і примітивний).
Значною мірою події на пострадянському просторі втратили прогнозованість і, скажімо, в середині 90-х залишалося неясним, які сили візьмуть гору в новоспечених середньоазіатських і закавказьких республіках.
Досить згадати антиурядовий заколот в Таджикистані, піднятий полковником Махмудом Худойбердыевым, який залучив на свою сторону афганських моджахедів (ще недавно він проти них воював), зробивши ставку, можливо, мимоволі, на талібів, хоча формально він підтримував їх супротивника – генерала армії Абдул Рашид Дустума.
У розглянутий період уже палахкотіла щосили грузино-абхазька війна, не спадав загострення протистояння Вірменії і Азербайджану в Нагірному Карабасі, ще свіжі були спогади про ферганської різанині в Узбекистані і ошській трагедії в Киргизії. Уникнув серйозних міжетнічних конфліктів Туркменістан, однак республіка зіткнулася з прокладеними через її територію наркотрафіком.
В самій Росії почалася перша чеченська війна, активна фаза якої розтягнулася не на один рік, що, як мені видається, стало несподіванкою для тих, хто планував військову операцію проти сепаратистів.
Крім того, існували певні побоювання, що щось подібне чеченських подій може спалахнути і на території Татарстану, особливо при слабкості російської влади в той період і розпочатої в республіці діяльності ваххабітів (в активну фазу вступила вже в новому тисячолітті).
Згадані конфлікти в середньоазіатських і закавказьких республіках, так само як і власне на території РФ з їх в 90-е слабкими і нестабільними режимами, ненадійними і ще перебували у стадії реорганізації збройних сил (за винятком, мабуть, Узбекистану), відбувалися поблизу території Казахстану (у розглянутий період деяка міжетнічна напруженість, зокрема між уйгурами і казахами, відчувалася і в ньому, але вона не вийшла з-під контролю і не носила масовий характер).
Відразу стала найбільшою центральноазіатської державою республіка мала до квітня 1995-го ядерною зброєю, також тільки в наступному році з її території до Росії були виведені стратегічні бомбардувальники.
Трохи відволікаючись від теми, зауважу: не можна сказати, що проблеми ядерної зброї в країні з тих пір не існує. По-перше, не даремно Казахстан називають уранової імперією (головним імпортером цієї стратегічної сировини на сучасному етапі є КНР).
Подейкують навіть про здібності місцевих умільців створити власну ядерну зброю. Інша справа, що у Астани немає технічної можливості по створенню засобів його доставки на територію ймовірного противника (в умовах мінливої політичної кон’єктури, особливо після відставки Нурсултана Назарбаєва, ним може стати хто завгодно).
Спогади про край безодні
Ще один фактор нестабільності в безпосередній близькості від російських кордонів був доданий в тому ж таки 1996-му, коли президент США Білл Клінтон прийняв рішення про розширення НАТО на схід, проти чого Перрі, за його власними словами, активно протестував. До речі, заперечував і легендарний американський політик Джордж Кеннан – «архітектор» холодної війни».
Позиція обох зрозуміла і відповідає Realpolitik: порушення паритету і спроба поставити під контроль традиційну для Росії сферу її геополітичних інтересів викличе (і викликала) відповідну реакцію, в тому числі і в плані відродження імперських амбіцій серед сформувалася ще в радянський період військово-політичної еліти.
Чудово усвідомлюючи це, Перрі (порівняно нещодавно він презентував у Москві книгу «Мій шлях по краю ядерної безодні») також активно виступив за скорочення ядерних арсеналів (в Росії, зрозуміло, насамперед), бо вважав, що проводилася в 70-ті роки політика стримування, наслідком якої стало їх нарощування в СРСР і США до жахливих розмірів, була помилкою.
У 1979-му, його, тоді ще заступника міністра оборони, розбудив черговий офіцер з Управління ядерних сил США і розповів про те, що на моніторі комп’ютера радянські міжконтинентальні балістичні ракети летять в напрямку США. Виявилося – помилкова тривога. Однак Перрі прекрасно зрозумів, на якій небезпечній межі світ.
При цьому серед його завдань було не тільки знищення ядерних боєголовок, але і недопущення відродження нашої країни як наддержави, і тому вже в якості екс-міністра він поряд з тим же Шульцем у 2014-му визнав за необхідне рекомендувати адміністрації Барака Обами підтримувати Україну озброєннями.
По-своєму, якщо дивитися на геополітику очима американця, розумно і вкладається в концепцію Бжезинського про нездатність Росії відтворити євразійську імперію без України («Великий цугцванг»). При цьому, як мені видається, Перрі переконаний: небажання США розмежовувати сфери геополітичних інтересів з РФ (на тому ж Близькому Сході) – реальна загроза ядерного колапсу, зі страхом перед яким він, за його власними словами, провів більшу частину життя.
Далі – Семюел Нанн. Він, незважаючи також на поважний вік, молодший Шульца і Пері, йому «всього» 80 років. Та й політична вага значно менше: «всього лише» сенатор від Демократичної партії з 1972 по 1997 рік. Він тим не менш опинився в епіцентрі політичного життя в часи двох описаних вище епох. З його точки зору, існує велика загроза того, що ймовірність грубої помилки, будь-якого попередження помилкового в ядерному питанні підвищилася. По суті нічого нового екс-політик не сказав.
Думається, ініціатива названих мастодонтів продиктована не їх миролюбністю, а жалем з приводу так і не відбувся повного роззброєння Росії в 90-е або щонайменше зведенням нанівець її здатності завдати у відповідь ядерний удар; а також страхом, значною мірою гіпотетичним (бо на сучасному етапі відбувається не стільки розробка нових видів озброєнь, скільки реанімація колись законсервованих ще радянських напрацювань у військовій сфері), перед відродженням військової могутності нашої країни.
Тому Шульц, Перрі та Нанн закликають нинішню американську адміністрацію: мовляв, не дражніть російського ведмедя, він вже не такий величезний, як раніше, але все ще небезпечний.
Частково наведені вище побоювання обгрунтовані, тільки чи будуть вони почуті можновладцями? Нещодавно американський посол в Росії Джон Хантсман вказав Кремлю на авіаносці в Середземному морі і заявив, що вони допоможуть російським припинити дестабілізуючу діяльність по всьому світу. По-своєму логічне заяву, у всякому разі в світлі концепції Бжезинського про американської гегемонії після завершення холодної війни.
Однак якщо брати аналогії, то на пам’ять приходить Делоський союз V століття до Різдва Христового (більш відомий як Перший афінський морський союз під егідою Афін, тодішнього гегемона в Східному Середземномор’ї). Історія його існування завершилася спустошливої Пелопонеської війною, після чого на Балканах з’явився інший центр сили – Македонія, військовим шляхом сформувала нову геополітичну реальність на Близькому Сході.
Сучасна ядерна війна такої можливості вже нікому не залишить.
Ігор Ходаков, кандидат історичних наук