Інавгураційний шухер. Олександр Зубченко

115

Мимоволі ловлю себе на тому, що мене переповнює якийсь щенячий захват від того, що відбувалося 20 травня. Важко бути об’єктивним і неупередженим, коли відбулися такі події. Навіть у найсміливіших прогнозах я не міг уявити такого розвитку ситуації на інавгурації Володимира Зеленського

Писав, що треба бути конченим ідіотом, щоб не скористатися нагодою і не розпустити Раду. Лаявся на всякий випадок. Думав, що почнуться типові для політикуму гри з розпуском – можна або не можна, відставкою уряду, кадровими призначеннями в сесійній залі, більша частина якого налаштована проти нового президента.
Зеленський виявився дійсно внесистемным політиком. Треба було п’ять років прожити в «епоху Порошенко», щоб зрозуміти, чому я кричав разом з натовпом в Маріїнському парку «Красунчик!». Сам не чекав від себе такого. Ні, реально. Голосував за Зеленського, як і більшість моїх знайомих, з якими у мене залишилися відносини після «революції гидности». Лише б, б…ть, не Порошенко. Хто завгодно: хоч клоун, хоч ручної офісний хом’ячок, тільки не це пафосне створення, яке, пересуваючись на коротких ніжках, ставить расові досліди над мільйонами людей.
І коли майже 75 відсотків населення проголосували не стільки за Зеленського, скільки проти «режиму свинарчуков», дуже хотілося, щоб це все було правдою: і розпуск Ради, нашпигованной в постреволюційний період якимись унікальними покидьками соціуму, і відставка «блакитного злодюжки» Гройсмана з його гиперлупным міністром інфраструктури, в. о. міністра охорони здоров’я, один вид яких викликає у людей жах. Не кажучи вже про перетворення України на величезний полігон для експериментів над здоров’ям людей. Але, чесно кажучи, не вірилося.
Спритні «фронтовики» почали суєту, спрямовану на блокування ініціативи обраного президента про розпуск Ради. Розвалили коаліцію і поховалися в «норки» із задоволеними ухмилками. Гройсман спочатку прислав своїх емісарів в Ізраїль до Коломойського, а потім і сам приїхав в офіс Зеленського. Щоб домовитися. Туди ж приїхав і генеральний прокурор Юрій Луценко. Той взагалі затіяв фантастичну комбінацію, щоб утриматися на посаді. Спробував використовувати Дональда Трампа в якості свого «даху», пообіцявши йому компромат на Джо Байдена – головного конкурента Дональда на майбутніх виборах в США. Всі бігали, домовлялися, плели інтриги. Майже розгромлені «порохоботы» почали піднімати свою вузьколобі головки і міркувати про «реванш». Парламент показово приймає закон про тотальну українізацію, спікер Парубій навіть один час робить вигляд, що ніяких виборів президента і не було, «парлямент» працює в звичайному режимі».
Чим довше тривала пауза з інавгурацією, тим більше чуток з’являлося про нездатність «команди Зе» виробляти стратегію на перші сто днів перебування при владі. Та й заяви «представників Зеленського», чесно кажучи, були відверто сумбурними і якимись дитячими. То оголосять про введення загального декларування доходів громадян «як в Аргентині», то анонсують розповідь «про всієї правди про Дебальцеве». Ну маячня якась. Тому на тлі відверто провальних «потуг» якихось «експертів Зе» влада, яка йде на чолі з Порошенком неприкрито нахабніла. Петро Олексійович свої останні укази підписував в ніч з 19 на 20 травня. Все роздавав брязкальця і посади «надзвичайних послів» своїм поплічникам. Не жартую. Чіплявся за владу до останнього і будував грандіозні плани на майбутнє. Навіть «напуття» записав своєму наступникові. Типу треба «слідувати моїм курсом в НАТО і ЄС».
Тому я досить песимістично налаштований напередодні інавгурації. Була висока ймовірність того, що це буде суто протокольний захід з заявами типу «об’єднаємо захід і схід», «повернемо Крим» і «сильна армія». Однак Зеленський дійсно здивував. Все сталося дуже еротично, кінематографічно і сенсаційно. Прямо під час першої мови вже президента Зеленського. Спостерігав за особами депутатів, державних чиновників, запрошених іноземних гостей. Отримував справжнє задоволення. Ті, хто не жили в цьому дурдомі, не можуть зрозуміти накотили на багатьох моїх співвітчизників емоції.
«Уряд не вирішує проблем, воно саме є проблемою», – цитує Зеленський президента США Рональда Рейгана і дивиться в напрямку ложі уряду. У Гройсмана витягується особа, що сидить поруч Сеня Яценюк (ніхто не може пояснити, що він робить в ложі Кабінету міністрів) починає смикати бороду. Хто з міністрів істерично сміється, Супрун стає ще більше схожою на коня. Тільки міністр закордонних справ Клімкін виглядає як завжди. У нього незмінне вираз обличчя, як у дауна. Безглузда посмішка і колупання в носі. «Дитя сонця», одним словом. Точніше, двома.
«Я розпускаю парламент цього скликання». Спікер Парубій намагається вдихнути, але у нього нічого не виходить. Думаю, кишечник у голови вищого законодавчого органу країни починає працювати в режимі реверсу. Або аверсу? Весь час плутаю ці поняття. Ірина Геращенко (перший віце-спікер) округлює очі до розмірів правильного овалу, і у неї виразно починають тремтіти губи. І так реагують практично всі присутні представники «еліти». Запах страху старої влади. Що може бути приємніше і хвилююче? Хлопці, я дожив до цього. Росіянам не зрозуміти таких відчуттів.
«Міністр оборони, голова СБУ, генеральний прокурор повинні написати заяви про відставку». Василь Грицак, коли доповідав новому президенту про готовність Служби до виконання поставлених завдань, демонстративно не віддав головнокомандувачу честь. Як і генерал, який керує силами спеціальних операцій. Грицак подав заяву про відставку, а генерал – ні. Гарантом мирного переходу влади до Зеленському є Аваков, який єдиний буквально сяяв під час інавгурації.
«Не ми розпочали цю війну, однак ми повинні її завершити». На всіх форумах і расово правильних пабликах пролунав дружний вибух пуканов. «Ми готові почати прямі переговори, але для цього мають бути звільнені всі українські заручники». Фраза була сказана російською мовою, і її трактують як «послання Путіна». І за неї Зеленського вже занесли в список «ворогів нації». У нас же є 25 відсотків «патріотів». У них порвалися шаблони.
Після перших заяв Зеленського ми не просто стоїмо на порозі грандіозного шухеру. Він вже почався. Перший указ нового президента про розпуск Ради. Потім будуть укази про призначення в його адміністрації. Потім… Треба буде подивитися. Початок дуже оптимістичний, на мій погляд.
Олександр Зубченко, Антифашист