Київ сьогодні і 35 років тому. Обережно, політика!

0
39

В Живому Журналі розгорнулася неабияка дискусія навколо поста користувача FLACKELF, в якому він згадує про своє життя у Києві 35 років тому, про ставлення киян до росіян, до Заходу і задається питаннями: «Що сталося з киянами, серед яких я жив? Де ж і коли пройшла та лінія поділу, яка пролягла між мною і рештою — звичайними молодими киянами 80-х років?»

Мої роздуми і спогади. Осінь 1985 року. Я у дворі свого будинку по вулиці Щусєва 36, зі своїм українським другом дитинства — Олександром (або просто — Саня). Йдемо переписувати музику, на лавці стоїть програвач з диском групи Kiss.

Я не знаю, що повинно бути в душах моїх земляків і однолітків, адже ми росли і вчилися в одному місті і в одній країні — СРСР. І Київ адже був не Талліном або Тбілісі, які досить сильно відрізнялися від РРФСР і ніколи не позиціонувалися як російські міста, ну або майже росіяни.
Невже бандерівські ідеї «самостійної України» так глибоко запали в голови цих людей, які все життя прожили в Києві? Адже не було ніякої бандерівщини в Києві до нульових або 90-х років, ця ідеологія була привнесена з Західної України, яка завжди була іншою і ніколи не відчувала себе органічною частиною «великої УРСР», або тим більше Росії.

Що сталося з киянами, серед яких я жив рівно 47 років? Чи може я не розпізнавав щось, не розумів, не відчував? Може все навколо щось важливе приховували або недоговорювали?
Взяти хоча б мою колишню старосту-комсомолку, по тому ж вище згаданого технікуму. Яка ж правильна вона була 35 років тому на комсомольських зборах!

Мене там в ті роки опрацьовували за захоплення західним хард-роком, а самі 30 років опісля одягнули вишиванки і волають, в «Однокласниках» у себе в стрічці — «слава україні» (до заборони цієї соцмережі на території київської хунти).
Хотів би ще згадати нелегальну 30-35 років тому київську сходку, де торгували і міняли пластинки західних виконавців, іменовану тоді в народі «балкою».

Я там був багато років постійним відвідувачем, тікав від міліції, обожнював західну рок-культуру і здавалося б нічим не відрізнявся від своїх однолітків, серед яких жив і ріс.
«Балка» ця часто змінювала місце дислокації, від парку біля метро «Університет», до задвірок зовсім нової тоді ще станції метро «Петрівка». Київська радянська міліція пильно спостерігала за моральним виглядом молоді, ну або, принаймні, намагалася це робити. Були і конфіскації вінілових дисків, були й листи за місцем навчання, чого особливо боялися.
Де ж і коли пройшла та лінія поділу, яка пролягла між мною і рештою — звичайними молодими киянами 80-х років?
Можливо все вийшло так тому, що я з самого дитинства чітко знав, що я — росіянин.
Хоча росіян завжди було повно в Києві. Теж здавалося б — знайшов чим здивувати?

А ось наприклад майже всі, або більшість київських євреїв, а їх у 80-ті роки було сотні тисяч в місті і серед яких було дуже багато моїх близьких друзів, чомусь воліли, нічого нікому не пояснюючи, свались з тільки-що стала «незалежної» України , ще в першій половині 90-х. Самоусунулися від усього цього.
Один з них, рік тому по скайпу мені так і сказав : «Коли я і моя сім’я побачили тризуб і цей прапор» , то відразу зрозуміли, що попереду війна з росіянами і треба валити». Правда з росіянами вони цими відкриттями в ті роки не ділилися. А росіяни, роззявивши рота, як і Росії початку 90-х, чекали настання райського життя при знову відкрився капіталізмі. Про те, що країна розпалася і чим це загрожує в майбутньому, мало хто замислювався.
Зараз ці колишні емігранти з Києва в основному не підтримують Росію в цій новій холодній війні, але і сильно «топити» за бандерівців теж не поспішають, а вже тим більше повертатися в країну, яка прямо на очах стає пеклом для всіх у ній проживають.

До речі до мене особисто, тільки в 2004 році стало нарешті доходити — куди штовхають Україну західні куратори. І це доходило до дуже небагатьох.

Ще хотів би згадати мій київський двір на вулиці Щусєва 36, де я провів юні і зовсім юні роки. Всі ми були одного народу — радянського і ніколи я не чув нічого подібного по відношенню до себе , як наприклад слів — «москаль чи кацап». Хоча в загальному то всі знали, що я з російської родини. На євреїв були побутові наїзди, це правда, але що-б проти росіян…
Улюбленою приказкою у київських дворах 35 років тому була і така — «що не п’єш, неросійський шоли». Ну не було тієї стіни або навіть бездонної прірви, яка зараз пройшла між нами.
Хоча я сам, теж слід визнати у 80-ті роки, був прозахідно налаштованих. Тоді таких було мільйони. Лаяли «совок», схилялися перед усім західним.
Що було, то було.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here