Перська затока. Репетиція катастрофи

18

Над Близьким Сходом нависла тінь чергової великої війни. Все виглядає так, як ніби США готуються до нової великомасштабної операції в районі Перської затоки. Цього разу – проти Ірану.

Тим не менш держсекретар Майк Помпео, перебуваючи в києві з офіційним візитом, запевнив світову спільноту, що Сполучені Штати «фундаментально не хочуть» війни з Іраном і лише в разі атаки на американські об’єкти в регіоні (а також на союзників США) він сам накличе на себе помсту.
Вважається, що головним прихильником силової акції проти Тегерана є радник Трампа з національної безпеки Джон Болтон. Він дійсно давно відомий як антииранский яструб. Але його офіційна заява, розміщена на сайті Білого дому, практично повністю повторює сказане Майком Помпео в Сочі.
Правда, Болтон робить одне важливе уточнення. Під іранської атакою маються на увазі не тільки ворожі дії збройних сил ІРІ або її спецпідрозділів у складі Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), але і дії «проксі-сил». Як відомо, такими «проксі-силами» у Вашингтоні вважають будь шиїтські ополченческие підрозділи, що воюють в Сирії та Іраку, а також повстанців Хуті, вже кілька років ведуть війну в Ємені проти просаудовских влади країни, підтримуваних усією міццю ВПС Саудівської Аравії і Об’єднаних Арабських Еміратів. «Клієнтом» Тегерана вважається і сирійський режим.
Якщо заяву Болтона відображало б позицію Білого дому, то у Вашингтоні давно б вже оголосили про підготовку до військової операції проти Ірану, оскільки casus belli надається мало не кожен день. Сирійські ВПС протидіють ракетних атак і винищувачам Ізраїлю. Єменські повстанці постійно обстрілюють територію королівства Аль-Сауд, а шиїтське ополчення в Іраку і Сирії не раз вступали в бій з воєнізованими угрупованнями, які США називали своїми союзниками.
У зв’язку з цим Дональд Трамп змушений був пояснити, що «постійно остуджує запал» Болтона, у якого «трохи більше яструбині погляди на ситуацію в різних регіонах світу, ніж у інших ключових співробітників адміністрації. «Але це нормально. Я вислуховую різні думки», – підсумував Трамп.
Американська преса з посиланням на анонімні джерела повідомила про серйозні розбіжності між Болтоном і Помпео, а також про розчарування президента в Болтоні. Саме цим розчаруванням журналісти пояснили зняття радника «з російського напрямку», який він очолював адміністрації. Адже саме Джон Болтон організовував саміт в Гельсінкі, а після зустрічі Володимира Путіна та Дональда Трампа співробітники його апарату (зокрема, помічниця Болтона Фіона Хілл) регулярно приїжджали до Москви для консультацій з апаратом Ради безпеки РФ. І раптом на зустріч з Лавровим і Путіним їде Помпео…
Втім, це лише припущення. Достеменно відомо лише те, що Майк Помпео у своїй офіційній заяві на інтернет-порталі Держдепартаменту, повторивши всі озвучені раніше погрози на адресу Тегерана, висновок послався на слова президента про бажання «одного разу зустрітися з лідерами Ірану і виробити угоду з ними». Жодних інших підтверджень наявності істотних розбіжностей в американській адміністрації немає. Як немає доказів і «розчарування» президента Джона Болтоні. З певністю можна лише сказати, що Дональду Трампу не потрібна війна з Іраном. Вона може коштувати йому переобрання на другий термін в 2020 році.
Варто відзначити, що господар Білого дому, незважаючи на свою часом дуже жорстку риторику, демонструє стриманість у застосуванні сили. Ракетні удари по Сирії були здебільшого показовими, ніяк не вплинули на обороноздатність Дамаска. Розроблена попереднім помічником з нацбезпеки Гербертом Макмастером «нова афганська стратегія» була спущена на гальмах. Військові контингенти в Іраку, Сирії та Афганістані скорочуються. А брязкання зброєю біля берегів Північної Кореї досить швидко трансформувалося в мирні переговори.
Нагадаю, що попередники Трампа після двох з невеликим років перебування на посаді вже починали свої великі війни. У березні 2003 року Джордж Буш-молодший здійснював вторгнення в Ірак. А в березні 2011 року Барак Обама бомбив Лівію. Не варто також забувати про те, що суперник Дональда на президентських виборах 2016 року Гілларі Клінтон обіцяла «на перший, на другий день після інавгурації ввести кілька безпілотних зон в небі над Сирією.
Але і зараз ситуація на Близькому Сході загострюється. Авіаносна ударна група на чолі з авіаносцем «Лінкольн» перемістилася в «регіон командного центру», тобто з Середземного моря в Перську затоку. Саме цього маневру було присвячено вже згадана заява Джона Болтона. Сполучені Штати також перекинули на свою військову базу в Катарі важкі бомбардувальники і відкликали з Іраку весь допоміжний цивільний персонал. Крім того, американські дипломати попередили комерційних авіаперевізників про небезпеку прольоту над затокою. Правда, це попередження було пояснено не можливим початком військових дій, а ймовірністю «помилкової інтерпретації даних радарів з боку ППО Ірану».
Масла у вогонь підлила і преса. Видання The New York Times повідомило, що Пентагоном підготовлено план перекидання на Близький Схід 120 тисяч американських військовослужбовців. Оскільки у вторгненні в Ірак в 2003 році брала участь приблизно така ж за чисельністю угрупування, «балакучі голови» тут же зробили висновок про те, що Вашингтон готується до повномасштабної операції проти Ірану. Правда, New York Times посилається на анонімні джерела і не наводить ніяких подробиць. Сама наявність такого плану не говорить про намір негайно йому наслідувати. Не кажучи вже про те, що для вторгнення в Іран потрібні куди більш серйозні сили. Схоже, ліберальне видання спеціально призвело цифру, яка асоціюється у американців з великою війною на Близькому Сході.
Проте куди більш серйозним є інший фактор. Королівська сім’я Аль-Сауд починає втрачати залишки терпіння. За ініціативою Ер-Ріяда був скликаний екстрений саміт лідерів арабських держав. Приводом послужили диверсії щодо танкерів біля берегів ОАЕ, а також напади «терористів» Хуті на дві станції з перекачування нафти в Саудівській Аравії. В цих інцидентах саудити звинувачують Тегеран.
Зрозуміло, що навіть якщо всі країни Аравійського півострова об’єднаються для військового удару по Ірану, успіх їм не гарантований. ВПС Саудівської Аравії і ОАЕ вже тривалий час бомблять територію Ємену. Це призводить до жахливих жертв серед мирного населення, але хід громадянської війни у цій країні істотно не змінився. На відміну від Ірану, Хуті не володіють ні ППО, ні бойовою авіацією. І тим не менш впоратися з ними досі не можуть.
Тому єдиним сенсом демаршу Ер-Ріяда є спроба змусити Сполучені Штати виступити на стороні аравійської коаліції і нанести ракетно-бомбового удару по Ісламській Республіці. А якщо Аль-Саудам дуже пощастить – то і провести наземну операцію проти Ірану.
«Осадити» Тегеран давно прагне і Ізраїль. Але якщо в районі Голанських висот, в безпосередній близькості від яких Іран розмістив свої військові об’єкти, єврейська держава справляється самостійно, то нанести навіть серію точкових ударів по території свого давнішнього ворога воно навряд чи здатна. Йому теж потрібна допомога США.
Ісламську Республіку, як правило, звинувачують у недотриманні умов ядерної угоди, укладеної в 2015 році. Але насправді Ізраїль і Саудівська Аравія побоюються зовсім не іранської атомної бомби, а зростання впливу Тегерана в регіоні. Аятоли практично начисто виграли гібридну війну у Аль-Сауд, видавивши, кажучи мовою Болтона, їх «проксі-сили» з Іраку і Сирії і зберігши режим Башара Асада до моменту вступу в гру російських ВКС. Саудівська Аравія безнадійно загрузла в громадянській війні в Ємені. А Туреччина не тільки змінила свою думку про Асада, але й пішла на зближення з Тегераном у рамках астанинського процесу.
#{author}Сполучені Штати, пішовши назустріч Тель-Авіву і Ер-Ріяду, вийшли з іранської ядерної угоди. Але не для того, щоб запобігти отримання Ісламською Республікою зброї масового ураження, а для того, щоб за допомогою відновлення санкцій змусити її відмовитися від поширення свого впливу. На це ж спрямована політика «максимального тиску» на Тегеран, здійснювана Білим домом.
Але це, мабуть, все, що може запропонувати Вашингтон своїм союзникам. У всякому разі, на сьогоднішній момент. Війна з Іраном стане політичним самогубством адміністрації Трампа. Крім того, новий конфлікт у затоці може стати багатосторонньої проксі-війною. З несподіваною рішучістю за Ісламську Республіку заступився Пекін. На спішно організованої зустрічі глав іранського і китайського дипломатичних відомств міністр закордонних справ КНР Ван І заявив про «підтримку зусиль Тегерана щодо захисту своїх інтересів». По суті справи, Китай дав зрозуміти, що буде захищати право Ірану постачати нафту в Піднебесну.
Можна сказати, що всі сторони, чиї інтереси так чи інакше пов’язані з Близьким Сходом, провели командно-штабні навчання на випадок різкої ескалації напруженості в регіоні. І тепер саме час сісти за стіл переговорів.
Проблема Вашингтона полягає в тому, що для таких переговорів йому потрібні нові люди, ніяк не пов’язані ні з обамівської, ні з бушівською близькосхідної політики. Можливо, саме з цим пов’язані чутки про опалі Джона Болтона і нової хвилі чисток в Держдепартаменті.
Так чи інакше, репетиція катастрофи в затоці проведена. Залишається сподіватися, що її прем’єра ніколи не відбудеться.
Дмитро Дробницкий, ПОГЛЯД