Важлива деталь радянського часу — таксі c шашечками. Плюс зелений вогник, цокання лічильника, добрий дідусь-водій в кашкеті, готовий доставити втомленого подорожнього за призначенням у будь-який час дня і ночі. Все це уособлювало стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Ці ж шашечки відігравали помітну роль у тіньовій економіці СРСР…
Хто тут на Дубровку?
Впевнений, що найпопулярніший фільм радянської епохи “Діамантова рука” — про таксі і таксистів. Мало яка професія так багато говорила про СРСР, і у фільмі це відмінно читається.
Пам’ятайте першого таксиста, подобравшего з теплохода Семена Семеновича Горбункова з його загіпсованою рукою? Таксист: “У художній самодіяльності берете участь?” С. С. Горбунков (квапливо): “Беру участь…” (і тут же подумки спохвачується: “Навіщо я сказав, що беру участь?! Я ж не беру!..”).
Як слухняно звітує пасажир! Тому що таксист — він тут головний. Звичайно, жертві контрабандистів Горбункову було чого боятися, він у кожному бачив злочинця. Але взагалі-то таксисти, як і будь-які представники радянської сфери послуг, були люди непрості.
Професія була престижною і добре оплачуваною (250-300 крб. на місяць). І всі знали, що за зміну вони заробляють ще й ліві гроші — часом удвічі більший від офіційного плану. А дехто з них міг мати контакти і у світі контрабандистів, спекулянтів, фарцовщиків і інших, які “подекуди у нас деколи”.
І ще така зв’язок фільму зі сферою таксі: кличка ватажка контрабандистів була Шеф — будь-який мало-мальськи досвідчений голосує біля бордюру знав, що саме так слід звертатися до водиле (“Шеф, підкинь до Білоруського!”).
Як і належить в детективі, “таксист” виявляється капітаном міліції Михайлом Івановичем, який наставляє і оберігає Горбункова. Справжній страж соціалістичної законності, мудрий, досвідчений, всезнаючий, на раз визначає “шанель номер п’ять” на записці. Як і інший “таксист”, лейтенант Володя, який вручає Горбункову гроші і пістолет (“Семеї-еен Семенович!..”) і чергував у холі готелю “Атлантика” з рацією, захованої в пачці сигарет. Все це “наші”, “хороші таксисти”, охороняють спокій громадян і держави.
Але є і “погані таксисти”, або “лжетаксисты”,— контрабандист Льолік (“Хто викликав таксі на Дубровку?”, “Лыйтынант я… старшої… ага…”). Потім у нього ще вус відклеївся, викривши фальшиву сутність нетрудового елементу.
Так що образи таксистів в даному творі відображають амбівалентне ставлення суспільства до цієї професії і викликають на поверхню фобії, пов’язані з їх діяльністю.
Справді, хто в радянський час не вмирав в задушливій черзі на стоянці таксі біля вокзалу під вагою валіз, з парою дітей під пахвою, обурюючись, що бригадир пропускає без черги якихось темних особистостей? Хто не шарахався від мафіозного виду суб’єктів в аеропортах, хватавших за рукав і переслідували до самого автобуса з загрозливо-угодливой фразою “Таксі недорого, шановний!”. А скільком громадянам доводилося марно мокнути під нічним дощем, намагаючись зловити таксі в Любліно або Чертаново за подвійним тарифом?
Феномен радянських таксистів ще й у тому, що вони були соціально близькі — такі ж радянські і одночасно антирадянські, свої в дошку хлопці, готові при нагоді обігріти, обібрати, накрутити лічильник, прокотити заїжджого обхідними шляхами. Це, до речі, повелося ще з часів візників (до місця стародавній анекдот: з кабака вивалюється в зюзю п’яний клієнт і кричить візникові: “До Моицкого троста!” Той гикає і відповідає: “До Моицкого троста? Кірок сопеек”.— “Що? Кірок сопеек? Моб твою ять!”).
Напевно, головна характеристика таксистів в СРСР — це люди, які знають дорогу. В принципі. Без всяких навігаторів GPS. Взагалі, все знають, все вміють і можуть показати. Навіть те, що пристойній людині знати і бачити не слід.
Саме до таксистів у розпал антиалкогольної кампанії 80-х зверталися громадяни з делікатними проблемами — такса 10 руб., і бутлегер витягує півлітра з багажника. А якщо треба багато — проедемте в таксопарк. Правда, в пляшці могла виявитися хлорована вода з водопроводу. Повій очолювали, як правило, теж таксисти.
Взагалі-то образ таксиста міфологізоване не тільки у нас в країні. Світовий кінематограф залишив тут цілком однотипні характеристики. У фільмі “Таксі” (1932) таксомоторні компанії США воюють з приватними візниками, у Мартіна Скорсезе (фільм “Таксист”) головний герой бореться з вуличною злочинністю її ж методами, в “Бузковому таксі” з таксистом пов’язані зловісні таємниці.
В іспанському “Таксі” мова йде про банду таксистів, у французькому “Таксі” таксист знову протистоїть бандитам, в “Пекельне таксі” — насилу справляється з проблемними пасажирами, а в “Таксі-блюз” Павла Лунгіна таксист вплутується в каламутні відносини з музикантом-алкоголіком, намагається її виправити і в підсумку спивається і сам гине. Загалом, де таксисти — там не засумуєш.
Для тих, хто в танку
Я застав ще старі “Волги” — ГАЗ-21. Особливо захоплювали ті, у яких на капоті красувався олень. Мені навіть вдалося проїхати за кермом такого автомобіля, що для 12-річного хлопчину було протизаконно. Було відчуття, що їдеш в танку. І зупинилася машина як танк — вдарила припаркований автобус. У автобуса вм’ятина, у “Волги” ні подряпини. Вдалося піти непомітно.
Коли в 1970 році з’явилися нові “Волги” (ГАЗ-24, вона ж “креветка” на сленгу таксистів), вони здавалися дивом техніки. Навколо них збиралися захоплені глядачі, вони торкалися пальцями крила і капот, заглядали в салон. Машина здавалася нереально красивою, щось у ній було романтичне — строгі лінії, відчуття динамічності і разом з тим врівноваженості, і ще цей запах… Запах нової машини.
Всезнайки натякали багатозначно, що це справжній “Форд”, тільки краще — пристосований для наших доріг (тоді панувало повір’я, що іноземні машини, навіть самі-самі, начебто “Форда”, моментально розсипаються на наших дорогах). Строго кажучи, всезнайки були майже рацію: все, що сходило з конвеєра Газу, мало певне відношення до “Форду” — автогігантові, збудував у 1929 році Горьковський автозавод.
До речі, про “Волгах”. Саме цей бренд на протязі більш ніж 30 років був обличчям радянського таксі: ГАЗ-21 випускалася з 1956 по 1970 рік, ГАЗ-24 і її модифікації — з 1970-го до кінця 1980-х. Між іншим, та сама “21-а Волга” з “Діамантової руки” перш “грала у фільмах “Бережись автомобіля” (водій — актор Смоктуновський) і “Три тополі на Плющисі” (теж в ролі таксі, водієм був актор Єфремов).
А “двадцатьчетверка” до всього іншого ще і вважалася найпрестижнішою радянської легковиком — на ній їздила номенклатура середньої руки. Особливо якщо вона була чорна (легковик, а не номенклатура).
Втім, у різні епохи в таксопарках в нашій країні були різні машини. Досі, до речі, немає єдиної думки, який рік вважати датою народження російського таксі. Та й взагалі з темою таксі пов’язано безліч міфів.
Так, перші таксі-колісниці існували ще в Стародавньому Римі, і у них навіть був “таксометр” — у закріплений на осі колісниці тазик після кожної пройденої стадії (близько 200 метрів) падав камінь, і за кількістю каменів визначалась оплата. Щоправда, історичні джерела не вказують, малювалися на жовтих колісницях шашечки.
Але, крім жартів, лічильники пройденого шляху дійсно відомі з античних часів, їх називали годометрами (або одометрами), вони фіксували кількість обертів колеса. Одометр винайшов в I столітті до н. е. Герон Александрійський.
У середині XIX століття одометри ставили на британські кеби і на французькі фіакри. А до початку ХХ століття автомобільний транспорт отримав таксометри. Вважається, що перша у світі служба таксі “Автомобільно-візницького підприємства”, оснащена шестиместными “Даймлерами” з четырехсильными моторами, яка заробила в 1896 році в німецькому Штутгарті, використовувала таксометри, винайдені в 1891 році Вільгельмом Брюном.
У Росії перший таксометр (системи Г. Л. Каннського) з’явився в 1898 році. А в 1908-му в Москві було створено Товариство автомобільного пересування з 30 французькими автомобілями “Даррак”. Сайт vektaxi.ru наводить цитату з журналу “Автомобіліст”:
“Московські автомобільні лічильники навмисне встановлюються на машинах так, що пасажир не може бачити їх. Одні лічильники розташовані десь між колесами машини, і, коли ви кончаете поїздку, шофер лізе під автомобіль, запалює сірник, кудись довго вдивляється і, нарешті, безапеляційно заявляє, скільки треба платити. Інші лічильники стоять на ногах у шофера, треті — біля керма. Але всі вони незмінно своїм циферблатом звернені в протилежну від пасажира бік”.
До 1912 році в Москві 230 таксомоторів розвозили пасажирів з твердим тарифами, встановленими міською управою: денний — 40 коп. за версту, нічний — 60 коп. Працювала телефонна диспетчерська служба виклику таксі. Попит на таксі був величезний, водії заробляли до 150 руб. на місяць, а плата за право стоянки біля готелів і вокзалів могла перевищувати офіційний місячний заробіток.
У 1910 році відкрилася компанія “Санкт-Петербурзький Таксомотор”, розвозив клієнтів на машинах “Форд”. Втім, деякі джерела вважають, що самий перший таксомотор в Російській імперії з’явився зовсім не в Москві і не в Санкт-Петербурзі, а в місті Верном столиці Семиреченской області Туркестанського генерал-губернаторства.
У 1906 році киргизька комерсант Бабахает Нурмухаммедбаев привіз туди автомобіль марки “Берлие” разом з шофером Іоганном Рейнвальдом, уродженцем Ліфляндії. Їх спільний бізнес через деякий час перетворився в автомобільну компанію, доставляв вантажі в Китай і Монголію.
Це солодке слово “вільний”
В 1913 році в Петербурзі було вже 328 таксі, в Москві — 217. Таксомотори успішно обслужили і Першу світову війну, Жовтневу революцію, а в 1918 році більшовики конфіскували всі приватні автомобілі. Тільки в грудні 1924 року Моссовет вирішив відродити таксомоторний транспорт.
Перший таксопарк розташовувався в Орликовом провулку, пізніше подібні підприємства з’явилися в Георгіївському та Горохівському провулках. Закуплені за кордоном “Рено”, “Фиаты” і “Форди” розвозили громадян за тарифом 50 коп. за версту або 4,5 крб. за годину. Стоянки таксі тоді називалися біржами і розташовувалися на великих площах зразок трьох вокзалів. Вільні таксі опознавались червоними прапорцями з написом “вільний”.
У 1929 році радянський уряд купило у компанії “Форд” ліцензію на випуск копії “моделі A”, і з 1933 року основою парку радянського таксі стали машини ГАЗ-А. Але вже з 1936 року в Москві їх змінили Зіс-101, призначені спочатку для номенклатури; з’явилися вони і в столицях інших радянських республік — наприклад, в Мінську в 1939 році було вже три Зіс-101. Проявили себе в якості таксомоторів і ГАЗ М-1 (“емки”), а після війни — “Перемоги” і Зіс-110.
Саме в цей час, в 1947 році, з’явилися відмінні ознаки радянського таксі — до болю забуті шашечки ” з літерою “Т” і зелений вогник на лобовому склі. Кажуть, що зелений вогник придумав якийсь хитромудрий (або романтичний?) таксист Першого московського таксопарку.
У той час як начальство воліло чорні “Волги”, таксі мали більш привітну забарвлення. У різний час радянські таксі були блакитними, зеленими, салатовими, жовтими. У 1960-ті роки пройшли капремонт старі “Волги” ГАЗ-21 хизувалися червоним дахом, чому їх прозвали червоними шапочками. З появою в 1970 році ГАЗ-24 радянські таксі стали єдиного салатового кольору, а до Олімпіади 1980 року їх перефарбували в лимонний.
Ще необхідно згадати знамениту маршрутку “рафік” (РАФ-2203), запущену в Єлгаві в серійне виробництво в 1976 році на зміну РАФ-977 на агрегатах ГАЗ-24. Гостроносий “рафік”, крім пасажирів, возив по всій країні хворих в якості швидкої допомоги. У свій час машина вважалася стильною, на неї заглядалися. Завод в Єлгаві зводився в статус всесоюзної будівництва, там працювало 4 тис. осіб. У 1997 році він був збанкрутує.
Творчість на місцях
До кінця 1980-х в Москві налічувався 21 таксопарк. Працювати в таксі було престижно, але непросто. Зміна тривала 14-16 годин (наприклад, у Москві в 1980-е — з 16:00 до 06:00 або з 06:00 до 20:00).
КВП (коефіцієнт індивідуального пробігу) становив у середньому 0,78, тобто з 100 пройдених кілометрів 78 повинні були бути платними. План — від 5 до 5,5 руб. в годину. Тариф: посадка 20 коп. плюс 20 коп. за 1 км шляху. До 1977 року кілометр коштував 10 коп.
Водіїв готували строго. Брали несудимих громадян старше 21 року. Їх півроку навчали на спеціальному комбінаті. Новачків не обтяжували планом, декілька тижнів вони вивчали місто, вчилися спілкуватися з пасажирами і контролерами, а також із співробітниками ДАІ. Працювали, що називається, за кермом пилососа, тобто без радіостанції, “від бордюру”.
Трудові будні таксистів завжди були нерозривно пов’язані з роботою даішників
Новий крок у кар’єрі — радіостанція: центральна диспетчерська (позивний в Москві — “букет”) давала додатково 10-15 замовлень за зміну. Водій отримував заповітний ключик від “стовпчика” — колонки прямої телефонної зв’язку з центральною диспетчерською, які встановлювалися на всіх міських магістралях і на стоянках таксі.
Окремою кастою були воділи “на фільтрі”. Ці працювали не “від бордюру”, а стояли у ласих місць — станцій метро, готелів, вокзалів. Роботи мало, а заробітки добрі. Але щоб “прописатися” в такому місці, потрібно було мати блат або ж добре заплатити тим, хто точку контролював (варто сказати, що подібна схема подекуди працює до цих пір).
Робота починалася з виставляння не тільки свого особистого робочого номерка, але і в першу чергу щіток “двірників” (їх зазвичай ховали або під сидіння, або в багажник, оскільки друзі-таксисти їх крали поряд з колісними ковпаками, кришками бензобаків тощо).
Потрібно було відпрацювати в місяць приблизно на 175 крб. Якщо зробиш менше КВП 0,78 — пишеться доповідна в центральну диспетчерську службу. За це покарання — посадять на “корч”, або “рекс” (стару машину, яку потім “технічка” Мосавтолегтранса тягала іноді по п’ять разів на день,— щоразу це обходилося в 3-5 руб., так що один збиток). Тому з операторами всі дружили.
Дружити доводилося з усіма учасниками таксомоторного процесу. Наприклад, БД — службою безпеки руху. В ті часи переробки не віталися — шкідливо для здоров’я і шофера, і машини. Тому платили потрібним людям, щоб ті приховували години нічних переробок.
Але ще важливіше для таксиста були стосунки з начальником колони і механіком колони. Вони вирішували, кому підсадити, який автомобіль дати, адже на машину доводилося два таксиста, працювали позмінно.
Молодих садовили на “корчі” — “убиті” апарати. Найгірший напарник — п’яниця або нехлюй. У нього вічно після зміни машина обгаженная, недоїдки громадського харчування, забуті труси в салоні, “косяки” з “висячкой” (двірники, дзеркала), з таксометром. І записка: “Пробач, браток”. Тут один вихід — набити морду, таке траплялося між таксистами досить часто.
Однак була сильна цехова солідарність — у разі конфліктів таксисти стояли один за одного горою. Розповідає ветеран таксі: “Коли в тангенту (перемикач “прийом/передача” у радіостанції.— Авт.) надходила тривожна команда, слеталось 20-30 машин. І вся робота на каналі припинялася, поки ситуація не нормалізується. Іноді вбивали з-за грошей. Або розбивалися, заснувши за кермом. Тоді збирали гроші, допомагали рідним всім світом”.
Вся робота йшла “під олівець”: кожен знав, скільки заробив і скільки треба здати грошей за місяць. Щоденні надлишки — 25-50 руб. Ці гроші клали собі в кишеню, або переносилися в якості резерву на інший місяць.
Здавалося б, 50 руб. в день — великі за мірками СРСР гроші. Навіть дуже великі. Але значну частку заробленого таксист віддавав “суміжників”. Рублів п’ять, щоб розплатитися з “лінійкою” (по місту їздило кілька десятків машин, здійснювали лінійний контроль), спілкування з ДАІ або ОБХСС обходилося в суму близько 25 крб., 5-6 крб.— механікам “на воротах” (тим, хто випускає машину на лінію), до 10 руб.— майстру ТЕ, до 3 крб.— на шиномонтаж, ще по 50 коп. диспетчерам, касиркам, автомойщицам.
І ще треба щось залишити начальнику автоколони, а головне, таксоцеху — там пломби, троси, редуктори, лічильники… Тут же доктор на “дыхаловке” — ви ж повинні комусь дихнути в обличчя, щоб вас “після вчорашнього” випустили на лінію.
Сергій Єрьомін, співробітник компанії “Онкардия”:
“1983 року я був на практиці в одному з московських таксопарків в якості механіка. Здивувало, як багато там п’ють механіки, по пляшці горілки до обіду. Там добре платили і смачно годували: за 40 коп. величезні порції, суп, кефір або сметана, м’ясо по 200 г, котлети викидали…
Водіям було вигідно, щоб ми швидше зробили їм. Але це займало три дні. І щоб їх раніше випустили на лінію, вони нам платили від 10 до 40 руб. Ще у майстрів був налагоджений бізнес із постачання запчастин в Південний порт і звідти: за нову запчастину таксист платив по 3-10 руб.
Ще ажіотаж виникав при утилізації авто — все зліталися знімати петлі, шурупи, фари… Окрема історія зі скручуванням спідометра, адже після 250 тис. км пробігу таксист міг забрати машину собі”.
Були неприємні повинності. Наприклад, не всім подобалося возити співробітників прокуратури та інших “спецслужбовців” — ті розплачувалися талонами.
Покаранням вважалося обслуговування весіль, інкасацій і поштових відділень (пошту нерідко розвозили на таксі). Але і тут таксисти демонстрували творчий підхід.
Наприклад, диспетчер викладав на стійку поштову довідку, і ті водії, які не хотіли зв’язуватися з поштою, сунули під папір рубль. Десятий-п’ятнадцятий “знімав банк” і їхав на пошту, тим більше що там за довідкою йому належало 5 руб. в годину.
З весіллями теж можна було провернути справу з вигодою: три-чотири години разом з подачею — вже майже “четвертак”, 25 руб., а ще можна пояснити мамі нареченої, що ніяких стрічок, куль і ляльок на радіаторну решітку не належить — і ось ти вже в шоколаді. Потім залишиться розвезти п’яних гостей по домівках — і план виконано!
Жаргон водіїв таксі в СРСР
1.Класифікація водіїв
Шеф, таксер, водила панібратське звернення до водія таксі
Майстер (майстровий )- найменування, загальне для всіх таксистів, які мають спеціалізацію, що дає додатковий доход (не завжди правдивий).
Аэродромщик – таксист, який спеціалізується на роботі в аеропортах (завжди в змові з контролером на стоянці і навіть з постовим міліціонером; оплата поїздки – за домовленістю , понад показань таксометра).
Вокзальщик – таксист, який спеціалізується на роботі у вокзалів (технологія роботи аналогічна «аэродромщику»).
Водій – таксист, який спеціалізується по доставці пасажирів у найближчі до Москві міста – Володимир, Тула, Рязань та ін. (завантажував машину повністю, отримував плату з кожного пасажира, що в сумі значно перевищувало показання таксометра; як правило, пасажири на зворотний рейс теж були; іноді возили пасажирів і в більш віддалені міста з оплатою в обидва кінця і навіть більше).
Кочерыжник – таксист, який спеціалізується на доставці овочів та фруктів на міські ринки (додатковий заробіток, одержував за рахунок перевантаження машини за попередньою домовленістю з власником товару).
Мебляр (холодильщик) – таксист, який працює у меблевих магазинів електротоварів (додатковий заробіток мав на перевезення негабаритних вантажів; використовуючи зв’язки з працівниками магазинів, міг за окрему плату «допомогти» в придбанні дефіциту).
Почтар – особлива категорія таксистів, развозящих пошту і пресу по іншим містам без належного оформлення поїздок до Центральної диспетчерської (отримували оплату в обидва кінця спеціальними талонами, які приймалися касою таксопарку нарівні з грошима).
Спиртовоз (він же чумовоз) – таксист, який займається спекуляцією спиртними напоями (кримінальний, але дуже вигідний в умовах дефіциту бізнес; часто в горілчані пляшки заливали воду або столовий оцет).
Центровий – таксист, який працює у крутих готелів (вибирає вигідних пасажирів з іноземців, часто приймає в оплату валютою, імпортні речі, сигарети і т. п. дефіцит радянської епохи).
Щипач – таксист, який виділяє з черги на регульованих стоянках таксі вигідних пасажирів та їх виробляє посадку в свою машину з порушенням правил поведінки на стоянці (тобто «щипнул» пасажира і поїхав).
Крутильщик – таксист, скручує показання спідометра і таксометра з метою заниження суми виручки, що підлягає здачі в касу парку, і завищення власних доходів (зазвичай був у змові з таксометристами та іншими працівниками парку).
Шляповоз – основна маса таксистів, чесно працюють «на підняту руку» пасажира за невеликі чайові.
2. Класифікація пасажирів
Афанас (він же чобіт) – військовослужбовець середнього командирського складу, який розраховується за поїздку строго по лічильнику (таких пасажирів таксисти намагалися уникати).
Додік – зазвичай молодий чоловік з обмеженими фінансовими можливостями, розплачується за поїздку останніми пятачками, при цьому намагається справити враження такого собі гульвіси.
Лох – простак з глибинки, незнайомий зі столичним життям, побоюється обману та обрахунку, але при цьому легко приймає все на віру.
Піджак – звичайний роботяга, рідко користується послугами таксі, з якого можна було отримати значні чайові.
Солодкий – пасажир, який щедро платить понад показань таксометра, чого вистачає «і на план, і на кишеню».
Халдей, торгаш – офіціанти, продавці – тобто народ грошовий за радянськими мірками, регулярно користується послугами таксі, як правило, з одними і тими ж водіями (т. к. робочі зміни збігалися); платили щедро, але грошима не розкидалися.
Швейк – солдатів строкової служби або демобілізований, міг бути «лохом», так і «піджаком».
Капелюх – радянський інтелігент, залишаючи таксисту 5 копійок чайових, всім своїм виглядом демонстрував «атракціон небаченої щедрості».
3. Окремі слова і вирази
Креветка – таксомотор марки ГАЗ-24.
Баржа – таксомотор марки ГАЗ-2410.
Сарай – таксомотор з кузовом «універсал».
Букет – радиопозывной Центральної диспетчерської, використовувався водіями радіофікованих таксі.
Доза – стакан горілки (пляшка на трьох), який багато таксисти брали після зміни (для деяких число доз доходила до двох і трьох).
Дуття – щоденний передрейсовий (або післярейсовий) медогляд з обов’язковим контролем на тверезість.
Варзуха – таксомотор, що пройшов капітальний ремонт в умовах авторемонтного заводу (зазвичай, 2-го ВАРЗа).
Їхати конем – тобто їхати без пасажира, холостим пробігом.
Контора – пристосування для зловживань з таксометровым обладнанням, що дозволяє привласнити частину виручки.
Кочережка – спеціально вигнутий гачок з пружною дроту, за допомогою якого можна було проникнути всередину таксометра і змінити суму до оплати за проїзд; вони робили це в той момент, коли пасажир тимчасово залишав таксі.
Курська дуга (коротка дуга) – маршрут від Курського вокзалу до площі 3-х вокзалів (Комсомольська площа).
Червона шапочка – таксомотор марки ГАЗ-21, що має пофарбовану в червоний колір дах (так наприкінці 60-х років фарбували дахи машин таксі світлих тонів на ВАРЗе і в таксопарках).
Локшина – дрібні чайові, які зазвичай залишали «додіки», «капелюхи» і «афанасы».
Летючка – машина лінійного контролю; щодня в місті працювало кілька десятків екіпажів з контролю за роботою водіїв таксі на лінії, крім того, контроль за роботою таксі здійснювався громадськими екіпажами, що складаються з числа відповідальних працівників парку.
Об’явка – вимагати з пасажира плату за проїзд, незалежно від показань таксометра, вище, ніж реальна вартість проїзду (один з видів обрахунку пасажирів).
Обслужити пасажира:
через прилад – тобто взяти плату суворо за показаннями таксометра;
-за два приладу – відповідно у подвійному розмірі
-за три приладу – в три рази вище.
Відтяжка, тягло, віжки – гачок, за допомогою якого головний трос спідометра виводився із зачеплення з ведучою шестірнею, в результаті чого спідометр і таксометр переставали вважати пройдений кілометраж, а плата з пасажира стягувалася за домовленістю і поповнювала особистий кишені таксиста.
Перемикач – працівник Центральної диспетчерської, який направляв з привокзальних стоянок вільні таксі в розпорядження ЦД для виконання попередніх замовлень, коли у диспетчерів не вистачало машин для виконання замовлень.
Підбір пасажирів – один із способів додаткового заробітку для таксиста, коли він підбирав пасажирів, що їдуть в одному напрямку, і отримував з кожного повну плату за показаннями таксометра, що збільшував виручку в кілька разів.
Підсадка пасажирів – у вже зайняту пасажирами машину на маршруті прямування підсідав інший пасажир, який їхав в попутному напрямі, а плата за проїзд стягувалася з кожного повністю.
Подсадчик – людина на великих стоянках таксі, зазвичай з числа колишніх таксистів, який за невелику мзду від водія або пасажира садив пасажира в таксі, заздалегідь обговоривши з ним плату за проїзд вище показань таксометра і повідомляв це водієві.
Посадити пасажира (провезти пасажира) за Моссовет (за Моссовету) – тобто отримати оплату за показаннями таксометра.
Провезти пасажира «на попа», «в світлу», «на ясновельможного» – тобто без включеного таксометра, закривши при цьому зелений ліхтар «вільний» за допомогою рукавички або спеціального непрозорого ковпака; при такому способі привласнення виручки у водія значно зростав холостий пробіг, що відразу ж відстежувалася в таксопарку, тому подібні махінації виконувались від випадку до випадку і не носили системного характеру.
Стовпчик – спеціальні колонки прямої телефонної зв’язку з Центральною диспетчерською, встановлювалися на багатьох міських магістралях і стоянках таксі; ключ від «стовпчика» кожен водій зобов’язаний мати в машині.
Толкушка – цифровий механізм штамп-годин, що водії, які допускали самовільне переробку на лінії, використовували для підробки в бік зменшення реального часу перебування на лінії і заниження суми отриманої виручки.
Зашморг – легко знімна пломба, зазвичай, з розділового редуктора, що дозволяє недобросовісному водієві змінювати показання таксометра і спідометра з метою присвоєння частини виручки, така пломба також легко поверталася на місце.
Ланцюжок – показання спідометра і таксометра, які заносилися в шляховий лист перед виїздом і при поверненні з лінії – арифметична різниця показань «ланцюжка» показувала, який пробіг.
6-я рота – гроза всіх таксистів, мобільний підрозділ Служби руху, здійснює контроль за роботою таксистів і контролерів-диспетчерів на всій території міста
