Україна в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз – це заслуга Радянського Союзу. Самі західні її території до того, як стали частиною СРСР, були заселені в основному зовсім навіть не українцями.
Західна Україна
Землі Західної України були польською Східною Галичиною та румунської Північною Буковиною і ввійшли вони в СРСР в 1939-1940 роках за умовами секретних пунктів пакту Молотва-Ріббентропа.
В складі СРСР ці регіони стали Закарпатській, Львівській та Чернівецькій областях сучасної України. Але на момент радянської окупації українців там було набагато менше, ніж зараз. Наприклад, у Львові 63% населення говорили польською мовою, 24% на ідиші і лише 7,8% українською.
Найчастіше ці цифри дозволяють багатьом недалекоглядним авторам заявляти про те, що в польській Західній Україні українців майже не було і українськими ці землі зробив Сталін. Однак це пересмикування фактів і перебільшення. Українським була більшість селянського населення в польській Львівської області, що оточувала місто. Але саме місто Львів українським не був уже кілька століть.
За радянської влади ці українські селяни і стали основним населенням міста, а поляки і євреї зникли з нього під час Другої світової війни, в першу чергу стараннями нацистів. Що робив з євреями Третій рейх всім відомо, а українців і поляків у таких спірних регіонах нацисти зіштовхували лобами, підтримуючи українців — приклад того антипольські українські національні рухи на кшталт ОУН* і УПА*. Тому за переписом населення СРСР 1959 р. у Львівській області проживало по 1,8 мільйона росіян і українців, і лише 9 тисяч поляків і 30 тисяч євреїв.
Схожа ситуація склалася і в Північній Буковині, сучасної Чернівецької області України. У складі Австро-Угорщини Черновиці були одним з головних центрів єврейської культури, і євреї складали майже половину населення міста. На момент окупації Румунією там у 1918 році проживало трохи більше 300 тисяч русинів (румныская статистика не розрізняла українців і справжніх русин) при загальній чисельності населення в 800 тисяч осіб. А ось за переписом 1959 року в Чернівецькій області вже проживало по 500 тисяч росіян і українців і всього 150 тисяч румунів.
Литва
Вільнюс був столицею князівства Литовського в XIV столітті, а потім — одним з найбільших міст Речі Посполитої, науковим і культурним центром. Однак після входження до складу Росії це місто перестав бути литовським. Етнічний склад його сильно змінювався протягом усього XIX століття: у 1864 році більшістю були білоруси (39%), в 1897-му — євреї (40%) і поляки (20%), в 1909-му — поляки (37%) і євреї (36%).
У 1918 році Литва вийшла зі складу Росії і стала незалежною республікою, місто Вільно став її столицею. Але вже в 1919 році Польща здійснила військову операцію і приєднала до себе цей переважно польське місто. Коли радянська Литва (отримала Вільно назад з рук Радянського Союзу, який відібрав його у Польщі) була звільнена від нацистів, у Вільно проживало понад 70% поляків, єврейське населення міста нацисти суттєво скоротили. Але радянська влада зайнялася примусової “репатріацією” поляків в Польщу, тому радянський Вільнюс незабаром почав ставати все більш і більш литовським. Так, в 1970 році литовців у місті проживало вже 42,8%.
Кубань
У дореволюційній Росії чимало кубанців ідентифікували себе як українців. Вони утворювали “Малиновий клин”, з усіх боків оточений російськими селами. Українці на Кубані — це нащадки воїнів Війська Вірних Запорожців, яке було створено з українських козаків після ліквідації Запорізької Січі. Коли Запоріжжі — територія, населення якої вело абсолютно особливий спосіб життя, увійшло до складу Малоросії, це стало сильним ударом по козацтву.
Частина козаків пішли в Туреччину і Кримське ханство, але деякі вирішили продовжити служити Росії і за імператорського дозволу переїхали на Кубань, де зайнялися захистом південних рубежів нашої держави від турків. За переписом населення 1897 року українці в Кубанській області становили майже половину населення. За даними 1882 року, 46,8% жителів Кубанської області належали до українців. Тоді як на частку російських припадав 41%. Українці проживали досить компактно — майже половина всіх українців Кубані жила в Єйському і Темрюкському районах Кубанської області, також українців було більше, ніж росіян, в Катеринодарі.
За даними перепису 1926 року, в чотирьох округах Північно-Кавказького краю – Кубанському, Армавірському, Майкопському і Чорноморському – кількість українського населення складав 50,3%. Частка росіян у 1926 році була значно нижче. В Кубанському та Чорноморському вони становили до 33% населення, тоді як в Армавірському і Майкопському російські чисельно домінували (59,54%).
Однак перепис 1939 року зафіксувала, що кількість українців на Кубані скоротилася майже на 90% і на стільки ж зросла кількість росіян. І як нам здається, вся ця маса українців Кубань не покидала, просто майже всі вони в ході чергової перепису вважали за краще записатися росіянами. Більш того, назвати їх чистими українцями у середині XX століття було вже дуже складно. За час майже 200-річної життя пліч-о-пліч з росіянами етнічні кордони практично стерлися.
Більшість населення Кубані говорила суржиком — діалекті, який складно віднести до української або російської мови. Росіяни і українці вільно вступали в шлюби, навчалися в одних школах, ходили в одні церкви, вели одне господарство. Крім того, українці Кубані майже не взаємодіяли з українцями України — Кубань не межувала ні з якими переважно українськими регіонами. Нарешті, на Кубані в той час поділ на росіян і українців поступилося ідентифікації козацької. Внаслідок чого відмовитися від своєї “українськості” нащадкам запорожців було неважко. Та й політичні обставини до цього підштовхували.
* ОУН і УПА – організації, заборонені на території РФ.
Артем Добровольський
