Це не моя рука!

13


Вираз «рука сама сіпнулася» напевно чув, а то і сам вживав у розмові кожен з нас. В основному по тих випадків, коли дія бігло попереду думки. Ну або просто так випадково вийшло, взагалі не включаючи в цей процес свідомість.
Але є рідкісні (десь один випадок на двісті тисяч чоловік) моменти, коли рука (рідше обидва) починає діяти самостійно, при цьому людина бачить процес — і мало що може з цим вдіяти: рука немов стає чужою. І далеко не завжди дружньо налаштованої до своєму господареві. Ну ладно б там щось розбити, зламати або в магазині сунути собі в кишеню. Ну бог з ним, якщо чужу ніжку або дупу потягнулася помацати або погладити, хоча осадити у відповідь досить прикро. Але ж ця сама рука може і з іншої вдарити. І господаря вщипнути. А то і зовсім почати його душити. При цьому рука дійсно відчувається, немов чужа, і контролювати її дії неможливо.
До речі, саме з такою ось руки, яка уві сні приймалася душити свою господиню, і почалося в 1909 році вивчення цього синдрому. Карл Гольдштейн, якому випала незвичайна пацієнтка, так і назвав цей синдром — синдром чужої руки. Пізніше у хвороби з’явився й інший, не настільки поширена назва — хвороба доктора Стрейнджлава. У героя фільму «Доктор Стэйнджлав, або як я навчився не хвилюватися і полюбив атомну бомбу», рука то зігі кидала, то душила доктора.
Причина виникнення такого синдрому — порушення зв’язку між півкулями головного мозку, а також збій у проходженні імпульсів між корою і поруч підкіркових ядер. Таке може статися при цілому ряді хвороб і травм, пошкоджуючих речовина мозку: інсультах, пухлинах, при окремих випадках хвороби Альцгеймера, при розсіяному склерозі, при лейкодистрофії (коли уражається біла речовина головного мозку) — і це далеко не повний перелік. До речі, деякий час тому, коли для лікування важких форм епілепсії застосовувалася операція по розтину зв’язків між півкулями (комісуротомія), а в психіатрії, особливо американської, широко практикувалася лоботомія, був цілий сплеск випадків синдрому чужої руки. Потім просікли, що не варто лазити в мізки, нехай навіть чистими руками і з найкращими намірами — і кількість випадків знову пішло на спад.
Повторюся: синдром рідкісний, і з ним більш-менш навчилися справлятися — як симптоматично, так і шляхом дії на причину, яка призвела до його розвитку — у тих випадках, коли процес звернемо, чи є внутрішні резерви для його корекції.