Яку зброю, крім водневої бомби створив Андрій Сахаров

58


Радянський вчений Андрій Дмитрович Сахаров (1921-1989) розробив декілька видів як серійного, так і перспективного термоядерної зброї. Їх метою було не тільки забезпечити СРСР ядерний паритет, але і тотальну перемогу в глобальної термоядерної війни з США.
Міф про Сталіна і Сахарова
Є міф, ніби після першого випробування радянської водневої бомби Сталіну доповіли імена вчених, які брали участь у її розробці. І згадали, що «розрахунки виконані аспірантом Сахаровим», на що Сталін відповів: «Передайте мої вітання академіку Сахарову».
Міф виник тому, що в 1953 році, саме після випробування першої термоядерної бомби в СРСР, Андрій Сахаров був обраний (у 32 роки, що було дивиною) дійсним членом Академії Наук СРСР. Причому минаючи щабель члена-кореспондента АН.
Але, по-перше, випробування бомби відбулося 12 серпня 1953 року, коли Сталіна вже більше п’яти місяців як не було в живих. По-друге, на той момент Сахаров був вже не аспірантом, а доктором фізико-математичних наук.
По-третє, широко відомий неофіційний титул Сахарова – «батько водневої бомби» – не належить йому одноосібно. У розробці РДС-6С, як називалося перше радянське пристрій даного типу, брав участь колектив вчених.
«Слойка» Сахарова
У 1948 році Цукрів (на той момент – кандидат фізико-математичних наук) запропонував розрахункову модель термоядерного вибухового пристрою, в якому ядерний заряд занурювався в шари важких і легких елементів. Підрив цього заряду викликав ланцюгову ядерну реакцію одного шару за іншим. Ця схема отримала позначення «З» від «шари» або «шаруватого». Жартома фізики-ядерники прозвали це пристрій «слойкой Сахарова».
Інший варіант, також запропонований Сахаровим, ґрунтувався на підриві атомної бомби у важкому водні. Він отримав позначення «Т» від слова «труба». Подальші роботи показали, що перспективна модель «С». Вона і була реалізована в СРСР. А варіант «Т» виявилася нездійсненною за технологією.
Єдиний російський серед «отців» водневої бомби
Кураторство над усіма роботами по водневій бомбі здійснював (на той момент професор) Юрій Харитон. А безпосередньо проектом РДС-6С керував професор Ігор Тамм, майбутній Нобелівський лауреат.
Саме після успішного випробування РДС-6С, у жовтні 1953 року, причетні до цього проекту стали дійсними членами АН СРСР. Це і були Харитон, Тамм і Цукрів (наймолодший серед них). Віталій Гінзбург, який працював над проектом разом з Сахаровим (і колишній на п’ять років його старше), був з цієї нагоди обраний тільки членкором Академії Наук, а повноправним академіком – тільки в 1966 році. Працював у проекті відомий фізик Яків Зельдовіч, членкор АН СРСР з 1946 року, разом з Харитоном в 1939 році першим в СРСР розрахував теоретичну модель атомної бомби, теж став академіком значно пізніше.
Згодом Гінзбург стверджував, що його і Зельдовича не обрали разом з Сахаровим (або ж, що Сахарова обрали разом з Харитоном і Тамм) тільки щоб дотриматися «національний паритет»: Сахаров був єдиним російським в цьому колективі.
РДС-37
Наступним етапом стало створення двоступеневої водневої бомби, в якій термоядерна реакція викликалася ударною хвилею від підриву атомного заряду. У роботі над цим проектом, під керівництвом академіків Ігоря Курчатова, Мстислава Келдиша та Андрія Тихонова, взяли участь колектив учених з того ж КБ-11, де працював Цукрів.
Під час випробувань на полігоні в Семипалатинську 20 листопада 1955 року погода несподівано зіпсувалася, з’явилася хмарність, і виникла загроза скидання бомби в населене місце. Постало питання про скасування випробування, коли літак з бомбою вже вилетів. В цих умовах Зельдовіч і Цукрів дали екстрене висновок про можливість безпечної посадки літака з водневою бомбою на борту. Випробування провели два дні потому.
У пошуках «цар-зброї»
Радянське керівництво було дуже стурбоване тим, що перебували на озброєнні СРСР носії ядерної зброї не здатні дістати територію США, тоді як американські літаки і ракети зі своїх баз в країнах-союзниках могли завдати удари по будь-якій точці СРСР. Роботи над створенням радянського «цар-зброї», здатного відвадити США від бажання піддати атомному бомбардуванні територію СРСР, а в ідеалі – превентивно знищити США ще до конфлікту, були розпочаті ще при Сталіні.
У розробці балістичних ракет і стратегічних бомбардувальників СРСР покривав відставання від США, але це були ті, хто наздоганяє кроки. Вони не забезпечували радянським ядерним силам стратегічної переваги над американськими. Хотілося знайти якийсь «асиметричний» відповідь – дешевий і ефективний.
І вихід був знайдений. Принаймні, в ідеї. Відомо, що американська цивілізація тяжіє до моря. Більшість найбільших міст і близько половини населення США зосереджені на океанських узбережжях. Причому, що суттєво, це берега відкритих океанських акваторій, а не замкнутих морів.
Випробування перших водневих бомб зробили приголомшуюче враження на радянське керівництво. Здавалося, що знайдено сила, рівна по потужності природним стихіям. Було ясно, що вибух термоядерного пристрою в море здатний викликати руйнівну хвилю – цунамі – яка багаторазово збільшить вплив самого вибуху. Так, ще наприкінці 1940-х рр. в СРСР почалися роботи над створенням ядерної торпеди.
«Цар-торпеда»
Сахаров спочатку не мав відношення до цих робіт. Його підключили до них вже на розвиненій стадії, після успішного випробування «слойки» його імені. Ядерна торпеда Т-15 («цар-торпеда») повинна була стати тією зброєю, яку стерти США з лиця Землі.
Ноу-хау Сахарова в цій роботі полягала в розробці прямоточного атомно-реактивного двигуна для торпеди. На цьому шляху він зазнав повної невдачі. Втім, подібний двигун поки не вдалося створити нікому на світі, незважаючи на те, що теоретичні роботи над ним ведуться з 1950-х рр.
За проектом Сахарова, «цар-торпеду» передбачалося оснастити надпотужної термоядерної боєголовкою потужністю до 100 мегатонн. Її аналог був підірваний над Новою Землею 30 жовтня 1961 року. Але установка такої бойової частини на торпеду, що випускається з підводного човна, обмежувалася габаритами. Існували рухові установки не дозволяли оснастити торпеду бойовою частиною потужністю понад 3 мегатонн. Цього було явно недостатньо, щоб викликати цунамі такої сили, щоб знищити східне узбережжя Сполучених Штатів. Підводні човни, як стратегічний засіб, були визнані придатними тільки в якості носіїв балістичних ракет.
Однак у наш час ідея «цар-торпеди» відроджена в проекті «Статус-6», де носієм надпотужної термоядерної боєголовки служить вже не торпеда, а безпосередньо сама підводний човен-робот без екіпажу. Таким чином, ідеї академіка Сахарова продовжують і в наш час живити гонку знищують озброєнь.
Ярослав Бутаков

Джерело: http://ua-games.com.ua/