Група пошуковців з організації «Кубанський плацдарм» продовжує пошуки останків радянських солдатів, загиблих під час Великої Вітчизняної війни. Цього разу розкопки ведуться в районі Сарай-гори, де восени 1942 року проходили кровопролитні бої. Звіти про виконану роботу і знахідки пошуковців чекають вас далі.
Далі слова автора:
Ранній ранок в Шаумяне. Те, що висіло на низькому небі – погрожувало капостями, так було мрячило.
Навесні і не пахло, а Валентинів день і так представлявся чужої нам умовністю. Чим висолопивши від старанності мову, малювати валентинку – ми вже краще в ліс. Група розвідки туапсинського «Кубанського плацдарму» з учорашнього дня блукала під Сарай-горою, ну а ми прибували вже для ґрунтовних робіт.
Начебто по початку було і нічого – весело. Розвідка те, пішки в заданий район виходила, ну а ми – на бойовий «Ниві» скорочували собі піший шлях.
Але на першому ж лісовому перевальчике стало погано. Развезенная в хлябь лесовозка викинула «Ниву» в неналежну колію, і ми зависли.
Машина погойдувалася в тяжких роздумах – лягти набік, чи все ж почекати трохи. А нас двоє. І то один – для противаги. Горизонт похитується.
Лебідки немає, дощ мрячить, бруду багато. І вітер ще. Машину хитає. Ну загалом дещо як вибралися. Помаленьку туди-сюди, газу потім, і стала наша «Нива» рівне. Далі їхати – тільки труси мочити. І ми кинувши страждальника, рушили в точку рандеву пішки.
Ось вона наша мета – Сарай гора. Її південно-західні схили. На саму гору нам не треба. По перше бували там не раз в кошлаті роки, по друге вона стала меккою всяких мисливців за німецьким хабаром, все перерито.
Так і йдемо, коло гори. Нам практично на іншу сторону. Кілометр йдемо, три йдемо. За давньою-давньою, у прірву зарослою стежкою. Йти вже набридло, насправді.
Але ми вже на іншій стороні. Дощ пройшов, небо – молоко, проте ось вона. Сарай-гора, у всій своїй дикій красі.
Існує думка, що непристойно давно, був тут місто древнє. І саме по собі назву «Сарай-гора» – несе в собі тюркське – «Місто-гора». Може так, а може і ні. Одне ми знаємо точно. Восени 1942 року, на північній частині та навколо самої гори, йшли сильні бої. І нам тут працювати.
GPS? Навігатори? «Гармины»? Не – не наше це. Можна довго дивиться в смартфон на карту. Примха все. Найнадійніша відмітка точки рандеву в лісі – ось вона! Зелена пластикова пляшка, надіта на гілку.
Ось це – завжди працює. Хоч всі супутники з неба повались. Всі. Ми в точці зустрічі, початку робіт. А в ста метрах вже чути голоси нашої розвідки.
Однак, весна початку зиму гнати. В сіро-коричневому лісі з’явилися первоцвіти. Зелень радує очі та серце, за зиму звиклі до похмурому лісі.
Не довгий братання на фронтах, марш кидок до знайденого місця бою, і ми вже копаємо. Працюємо. Де були наші, де німці, вже встановлено. Починаються розкопки. Земля наскрізь у воді. Бруд суцільна. Хоч і хребетик.
Горщик. Німецько-фашистський. На диво – в абсолютно бадьорому стані. Зайвий кому то був.
Витягнутий артефакт оглядає Віталій. Та так вдумливо крутить, що хочеться сказати мені – «Бідний Йорик»…
Тут у нас ситуація ось яка. Були на цьому відрозі Сарай-гори наші оборонні позиції. 32-ї гвардійської. Щоб німця в долину річки не пустити, та на сусідню висоту, за якої у воєнні роки проходила цілком стерпна лісова дорога. А дороги в горах – це стратегія, це життя.
Спускаючись з вершини, німці скачували нашу оборону як килим, займаючи такі і такі рубежі. Йшов тут 500-й штрафний батальйон. Всяка Гопота. Однак навчена і зла. Їм же теж, в бою, треба було вислужитися, штрафників.
Німецького настрела – листя менше. Нашого – скромніше. Багатий був німець на патрони, не те, що наші. Так і тут менше наших солдатів було.
Бій – близький, трохи не в рукопашну. Багато залишків розірваних наших гранат РГ. Немає фрагментів осколкових сорочок. А самі вони, не використовувані в ближньому бою, в достатку валяються по землі та осередкам.
Те ж саме – з «лимонками». В окопах – просто не використані, які з заглушками, які взагалі без запалів. Жбурляти Ф-1 в ближньому бою – собі дорожче. Місце сире. В бліндажах – вода. Вона виливається навіть з цих самих «лимонок»…
Ох, доведеться тут влітку працювати. Комаров радувати. За те просохне земля.
На всіх позиціях – все упереміш. І наш, і їхнє. На дні осередків наші гільзи перекриті німецькими. Збили гвардійців з хребта..
І кістки. То тут, То там. Наші. Німець своїх ховав. А ми… Ми відступали.
В обід йдемо в табір, розбитий авангардом. Падаємо, та дивимось що без нас назбирали.
Залишки німецьких в’ючних сідел, а то й цілі – досить часта у нас знахідка. Ґрунтовні були гірські стрілки.
Вішалася така штуковина на коня або мула, і кріпилося до неї маса військових необхідностей. Від ящиків з «калаталами» та снарядами, до розібраного на частини гірського знаряддя.
Універсальна така штуковина. І зручна.
Що цікаво, наш военпром теж було взявся полегшити життя коней та солдатів. Але що то тут не вийшло. Ми робили чудове зброю і танки, а от з в’ючними сідлами не заладилося. Може із за того, що грунтовніше був російський солдат, так умелей? І міг до конячці, без всяких maschinen-сідел, що завгодно хвацько так надійно прив’язати? Ось цікавий документ, з цього питання, результат полігонного випробування наших в’ючних сідел, в 1943 році:
ЗАСТУПНИКУ НАЧАЛЬНИКА ГАУ КА І
ГОЛОВІ АРТКОМА ГАУ КА
Генерал-лейтенанта артилерії
тов. Хохлову
В’юка для 14,5 мм ПТРС подані на полігонні випробування без технічної документації. Конструкція вьюков така, що всі спроби розібратися в їх пристрої, призначення окремих елементів та правила вьючки не дали позитивних результатів. Не зрозумілим навіть таке питання, як під одне або під три рушниці призначений 1 в’юк.
Представник 5 відділу Арткома інженер-підполковник т. Родін, який був присутній при випробуванні вьюков, не зміг надати жодних роз’яснень з їх пристрою і правил вьючки.
Без опису, креслень або присутності авторів в’юка провести випробування неможливо.
Прошу Ваших вказівок.
НАЧАЛЬНИК НИПСВО КА ПОЛКОВНИК БУЛЬБА
Втім, і в описі, без «п’ять разів по 100 грам фронтових» – не розберешся…
Життя налагоджується. Сліпий дощ змінюється сонцем, закопчених казанках чернючий чай, та їжа проста, горнолесистая, без рябчиків-різносолів. . Лопаємо-відпочиваємо.
Німецький штик-ніж. Символічно. Не лягли б тут, так по всій Росії солдати наші кісточками, хто його знає, де б був цей штик. І був би російський цукор…
По обіді, не давши жирку зав’язатися – знову за лопати. Вирішуємо розкрити бліндаж. Якраз має вистачити час до вечора. Вже на півметровій глибині – вода і бруд. Гранати, патрони, амуніція – все в потерть. Вода сочиться, не дає нормально працювати. Небо на очах тьмяніє, а зі сторони гори Сідло йде похмура темрява – накочується дощ.
Нам ще йти до машини кілька кілометрів. Приймаємо рішення згорнути роботи, дочекатися, коли стане сухішим. Потрібно тут працювати. Лежать десь по бліндажі та вирвами наші бійці.
А весняні первоцвіти проростають поруч з їх кістками…
Лютий 2016 року, Олексій Кривопустов “Кубанський плацдарм”.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ полеглим солдатам і командирам за нашу Батьківщину…
Звідси
