Владислав Мальцев
Діалог неможливий, коли він ведеться з позиції «ми більшість, а ви вороги»
Для початку пару цитат. Цитата номер один, коментар «Комсомольській правді» (передрукований потім на офіційному сайтеЕкатеринбургской єпархії): «Подальше будівництво цього храму дозволить, в тому числі, поліпшити і набережну, і навколишню територію. При цьому будуть враховані всі найвибагливіші побажання екологів, захисників скверу і батьків про збереження зеленої зони в нашому місті».
Цитата номер два, відеозапис зустрічі з противниками забудови скверу в Єкатеринбурзі: «Я можу сказати так, що зробити так, щоб всі були задоволені, щоб задовольнити всі сподівання, це в принципі неможливо. Слухайте, я поясню чому. Якщо ви читали Біблію, то Христос сказав: “не мир я приніс, але меч».
Ви будете здивовані, але вимовлені обидві фрази були в один і той же день (14 травня) одним і тим же людиною – головою Відділу із взаємин Церкви з суспільством та ЗМІ (тобто офіційним спікером) Єкатеринбурзької єпархії протоієреєм Михайлом Міняйло. Обидві – в момент виконання ним своїх повноважень.
Тобто журналістам ми говоримо красиве «всі побажання громадян обов’язково врахуємо!», а безпосередньо незадоволеним громадянам «ваші заявки неможливо виконати!» Також ось про дуже вчасно сказаний Міняйло цитату про «не мир, але меч». Так хто розколює суспільство? Хто публічно заявляє людям – не можна зробити так, щоб всі залишилися задоволені? Ні, повинні залишитися задоволені – ті, кому треба. Але не всі.
Характерно, що намагаються щось пояснити самовдоволеному протоієрею люди апелюють до того «Чому ж не можна зробити так, щоб всім було добре?» Ті самі «радикали», «сатаністи», «майданівці». А він, «представник народу, більшості, об’єднують Росію» і так далі – ні, ми не працюємо на всіх. Тільки на себе. Ми самі себе зробили «більшість» (поки без уточнень, скільки саме відсотків, але з часом буде, напевно, і офіційно 99,99%) і «громадянське суспільство».
Без жартів. Як пояснив в ході інтернет-дискусії з приводу подій у Єкатеринбурзі один православний активіст: «Церква сама по Собі громадянське суспільство, до речі. Хто хоче іншого громадянського суспільства, той хоче безбожництва». Хто не з нами – той ворог.
У 2013 році мені довелося відвідати для інтерв’ю главу Фінансово-господарського управління Московської патріархії митрополита Тихона (Зайцева), який паралельно займався і програму будівництва 200 храмів у Москві. Пам’ятаю, як одна зі співробітниць з палаючими очима аки бояриня Морозова з картини Сурікова переконано мовила мені, що проти храмів протестують тільки вороги Росії. Бачити вона їх наживо навряд чи бачила, але адже і так все ясно – ми більшість, а вони відщепенці.
Тут виникає цікавий аспект розуміння поняття «більшість», якою так завзято почали зараз аргументувати свою правоту прихильники будівництва. Скрізь і завжди, навіть якщо більшість за щось, то мається на увазі визнання факту наявності іншої думки і повагу до нього. Але не в нашій країні.
Тут більшість з радянського часу означало – може бути одна-єдина думка, думка більшості (читай – думки партії, а точніше – її керуючого апарату), відрізняється від нього думка громадянина є неприпустимим, в деякі часи – і офіційно зрадою і приводом для розправи вже над ним. Не тягнеш як всі руку за «розстріляти ворогів народу як скажених собак» – значить сам є ворогом народу, як же інакше.
До речі, я так думаю, що ця «бояриня Морозова» б органічно виглядала в ролі комісарки з фільму «Стиляги», особливо під час виступу в тій аудиторії перед студентами, що переходить в колективний спів «Скуті одним ланцюгом».
Ніяка дискусія в суспільстві, де заохочувальною нормою є придушення чужої думки, невизнання його права на існування («не згоден – ворог»), і неможлива в принципі. Так що ні на який діалог єпархія або влада не має наміру йти… рівно до того моменту, як Гарант Конституції не заявив, що треба провести опитування та дізнатися думку жителів. Тобто як? Думка жителів вже відомо! Більшість – «за»! Не знає за що, але точно «за»! Ну «нормальні жителі» вже точно «за»! Завжди «за»!
Правда, щодо конкретних цифр «більшість» і раніше якось «плавало». Тобто воно-то a priori має бути («народ і партія єдині!»), але якось дуже нерівно. Ось, наприклад, у грудні 2010 року агентство «Соціум» провело опитування 600 городян, з якого з’ясувалося, що відновлення храму на площі Праці підтримують лише 12,2% жителів, 16,6% підтримують, але не на цьому місці, при цьому 38,1% проти будівництва конкретно в цьому місці, а інші байдужі. Незручні цифри, так.
Мабуть, тому автори паралельних опитувань вважають за краще питати: «Питання стоїть не в лобіюванні конкретного окремого місця для споруди, а про самому принципі – розуміють жителі, що історична справедливість в цьому аспекті повинна восторжествувати». Побільше загальних слів, більше пафосу про «духовний центр нашого міста», про «ну хіба ви проти храму», от і набереться хоча б 40% «за».
Тут можна додати, що потім проект будівництва «скинули» в парк, продовжуючи при цьому повторювати «тут до 1930 року стояв собор», хоча собор стояв на площі. І що собор був набагато скромніший за розмірами, і зовсім в іншому архітектурному стилі – але борців за «історична справедливість повинна восторжествувати» це чомусь не цікавить. Даєш типовий проект а-ля рюсс з кокошниками, та вище, та куполів побільше, як в будь-якому іншому обласному центрі побудували за останні роки! Чим ми гірше-то!
На відміну від них я не демонизирую, я, навпаки, намагаюся зрозуміти. Проблема у величезній мірі в феномен свідомості, панівного в церковному середовищі. Сумнів або самостійного обдумування тут не заохочується, є канони, є обряди, є думка священноначалія (яке – не старший товариш, а поставлено «згори»). У єпископа так взагалі сакральний статус, клірики та парафіяни перед ним запобігають. Вся звітність – не перед людьми (про кохання перед якими паралельно вчать красиво розпинатися), а тільки перед власним начальством.
Додамо до цього тих, хто прийшов до віри ревно від наркоманії, алкоголізму, з криміналу або просто важких життєвих обставин, – і не просто прийшов, а поринув у неї з головою. Він мінімально стикається із зовнішнім світом, і щиро не розуміє «а чому ви не хочете храм?» Не розуміє, що мова не в «не хочемо храм», а «ми хочемо, щоб нас чули, і ми хочемо сквер, де гуляємо, при тому, що гуляти зараз мало де є». В його системі координат храм – універсальне уособлення Добра і Світла. А він з товаришами – «воїни світла, воїни добра»… Як, до речі, на Майдані.
Окрема історія-це ті, хто в храм не ходить, але для кого православ’я – це «політичний проект для порятунку великої Росії», або «офіційно схвалена ідеологія, а інший-після краху комунізму не залишилося», або ідеологічне оформлення тусовки в коридорах влади… А їм нудні факти про якийсь нудний сквер, де якісь городяни низинно гуляють, і не особливо цікаві. Як і люди загалом-то, до речі. Їх голова зайнята «високими матеріями», а не «потребами людей».
Є, до речі, в Москві один дуже відомий крикливий православний активіст (що характерно, з німецьким прізвищем), один мій знайомий працював з ним з виборів і казав потім – ніякої віри в цьому людині не помітно, повз храмів проходить не хрестячись, судячи з лексики – типовий професійний політтехнолог.
Додамо чиновників, турбота яких – не чути, а підтасовувати думку громадян. Я чудово пам’ятаю, як проводилися публічні слухання у моєму рідному районі – час обов’язково вибиралося, коли всі на роботі, оголошення про слухання клеїлися за день-два до їх проведення на кількох будинках поблизу управи. Мінімум інформування, авось ніхто не прийде крім «потрібних людей» і всі дружно проголосують «за». А якщо що, в Москві є маса найманців, роками професійно голосуючих на слуханнях – за знесення історичних будівель, за забудову скверів, за що завгодно. Ось це сама погань.
І в підсумку, коли людям раптом розповідають, що «на публічних слуханнях ви самі вибрали ось це все», вибачте, нічого крім сміху крізь сльози це не викликає.
