Будиночок з кабанчиком як національна ідея

28


За останні сто років численні мрійники ледь не буде російський народ повністю. Спочатку вони його руками та життями будували новий світ, потім насаджували вільний ринок і брали Грозний силами одного парашутно-десантного полку.
Нинішня російська влада – розважлива і абсолютно приземлена. Це настільки незвично, що часом навіть турбує. Амбіції начебто є, але от мрії немає. І це – велике достоїнство російської влади.
За останні сто років численні мрійники ледь не буде російський народ повністю. Спочатку вони його руками та життями будували новий світ, звільняли людство від ланцюгів гноблення, підкорювали космос і будували соціалізм в африканських джунглях.
Потім мрійники змінили концепцію ривка в світле майбутнє. З палаючими очима вони насаджували вільний ринок і демократію, будували в тайзі Швейцарію за 100 днів і брали бунтівний Грозний силами одного парашутно-десантного полку.
В результаті діяльності мрійників російський народ стоїть сьогодні, колыхаемый історичним вітром, истончившийся до жалюгідних 130 мільйонів чоловік, і ще 50 мільйонів розсіяні по всім пострадянським бандустанам.
Якби в Кремлі після 2000 року хоча б ще один справжній мрійник і революціонер – і нам прийшов би кінець. Ніхто б не вцілів… Слава богу, перемогла контрреволюція в самому філософському сенсі цього слова. Обережність стала державною концепцією.
З точки зору обивателя, новий застій не має нічого спільного з брежнєвським.
Радянська людина в 70-80-ті роки пестив і берег свою чистеньку бідність. Він вже з того був радий, що його взимку в ліс під конвоєм не тягнуть будувати чергову вузькоколійку, обмежуючись тільки нескінченними засіданнями парткомів та профкомів. Але навіть просто відкрилася можливість приватного життя вже була революційним досягненням.
Застій 2.0 народ найочевиднішим чином схвалює, хоче його і голосує за нього на виборах будь-якого рівня. Ми живемо самі по собі, ви – самі. Головне, щоб влада занадто завзято не лізла в нашу кишеню, а найголовніше – не намагалася влаштовувати по-своєму наше життя.
Ми зайняті виключно своїм приватним життям, своєю хатою і скромним міщанським майбутнім. Хтось робить ремонт, хтось вчить UX-дизайн, хто платить іпотеку. Ніякої радянської романтики. Адже якщо ти платиш іпотеку, то ніяку цілину ти освоювати не поїдеш, і підкорювати космос тим більше. Тому що банк тебе відразу нахлобучит. Йому додаткові кредитні ризики не потрібні.
Від цього обставини деякі громадяни відчувають фантомні болі і вимагають негайно почати будувати прекрасну Росію майбутнього, маючи на увазі, звичайно, що для цього співвітчизникам знову доведеться постраждати. Але умовний співвітчизник страждати не хоче і, сито отрыгивая, відповідає:
– Ідіть ви до біса з цієї вашої прекрасної Росією майбутнього!
Герой нашого часу – це не Гліб Жеглов, неприкаяний капітан, безсрібник з кутом в гуртожитку. Наш герой – це старший лейтенант Соловйов з його «будиночком у Жайворонка, з коровою і кабанчиком», який спочатку думає про те, що йому своїх діточок підняти треба, а вже потім лізти під кулі бандитські.
Ми не хочемо лізти під кулі. Ми не хочемо спати під возом, як будівельники Новокузнецька, щоб «через чотири роки тут буде місто-сад», і не готові купувати облігації військової позики. Ми теж хочемо будиночок в Жайворонка і кабанчика. Ми всі хочемо тихій і мирній життя, міщанського болота, ситості і комфорту. Це і є наша національна ідея, наша точка зборки і місце справжнього консенсусу.
Тому і Навальний, і Стрільців мають свої 2% підтримки, але не більше.
#{author}Ми не довіряємо людям з натхненними обличчями й палаючими очима. Їх ентузіазм – це вірна гарантія загальної біди. Ми швидше довіримося чиновнику, від нього, принаймні, зрозуміло, чого очікувати. Головне – щоб він краю бачив.
А горлопану та агітатору – ні. Ми їх бачили без числа.
Величі Росії нам достатньо у вигляді промов з трибуни пару раз в рік. А ось знову будувати це саме велич – звільніть… Ми спочатку кредит за квартиру виплатимо, поміняємо машину, та ще доньку заміж треба видати. От як тільки виконаємо обов’язкову програму, відразу займемося і величчю Росії. Але не раніше.
Сергій Мардан