Історія бабусі Шури

17


«Що може бути принизливіше для зрадив, ніж свідомість того, що його зрадою не зуміли як слід скористатися»
Дідусь Вася, до самого останнього дня носив цю історію в собі, але перед смертю все ж вирішив поділився з моєю мамою, яка доглядала за ним.
Вони цілими днями згадували бабусю, яка померла місяць тому, так от, слово – за слово, дід і розповів.
Історія ця почалася влітку 41-го.
Війна бабахнула, коли бабуся Шура з дітьми гостювала у маленькому селі Рівненської області, у тітки Тетяни – старшої сестри мого діда.
Дідусь Вася був тоді авиаинженером і терміново готував завод до евакуації на схід, але з кожним днем війна все ближче і ближче підбиралася до дружини з дітками, а втекти їм самим не було ніякої можливості. Всі поїзди і вантажівки були зайняті евакуацією відповідальних товаришів і їх вантажів, так і діти дуже дрібні: старшій — п’ять, а молодшому (моєму татові) — всього півтора рочки. Тільки й залишалося їм, що сидіти і чекати батька – тато приїде, тато врятує…
Дід, як божевільний бігав по начальству, випрошуючи три дні, щоб встигнути з’їздити забрати сім’ю, поки ще в село прийшли німці, адже його дружина була не просто Шурою, за паспортом вона Сара Давидовна Едельман і до німців їй, ну ніяк не можна…
Нарешті йому дозволили, але виявилося — пізно.
З Києва довелося пробиратися крізь бомбардування і в селі вже були німці, але незважаючи ні на що, дід дійшов, щоб розділити долю своєї родини…
Пройшов місяць окупації, пройшов другий.
Місцеві жителі – вчорашні колгоспники, майже поголовно були впевнені, що повісили Сталіна, лінія фронту давно вже за Уральським хребтом, Радянська влада наказала довго жити, і німці – це назавжди.
Ось одного вечора у двері постукали – це були двоє поліцаїв з місцевих.
Не давши ні хвилинки на збори, вони повели бабусю Шуру в невідомому напрямку.
Дітлахи завили, чіпляючись за маму, а дідова сестра, раптом, абсолютно спокійно і буденно зізналася, що це вона здала Шуру німцям, мовляв, хата і так маленька, а тут ще цю жидівку годувати. Не переживай, Васю, ми тобі знайдемо нову дружину, краще, з хатою і коровою…
Дід вискочив на вулицю і побіг за заарештованої дружиною прямо в місцеву управу, але всередину його не впустили, і дід залишився чекати біля дверей.
Стояв він як пам’ятник і просто плакав…
Що відбувалося з бабусею тоді, в управі, знають тільки Бог, німці та сама бабуся Шура, але вона навіть дідусеві ні про що не розповідала.
Їм пощастило: чи то від того, що бабуся непогано розмовляла німецькою (вона все життя в школі викладала німецьку), то від того, що у всьому штабі був один – єдиний німецький офицерик, та й той не есесівець, але так чи інакше, в кінці кінців, через нескінченні три дні і три ночі, мою бабусю – Сару Давидівну Едельман, чомусь випустили стоїть на вулиці дідуся…
Тітка Тетяна, знову побачивши бабусю, дуже здивувалася, засмутилася і сказала:
— Що то за таки німці, яки видпустылы жыву жыдивку?
Якщо я ще раз тебе тут побачу, то тебе знову забэруть і тоди вжэ не видпустять…
Вася і Шура нашвидку зібралися і пішли далеко за поле, де стояла старенька сторожова будка, розміром два на півтора, а дітей тітка дозволила залишити у себе, адже в тій будці не було навіть грубки. Серцева жінка…
Ось так, Вася і Шура всю окупацію і пересиділи, як два Робінзона у дірявому будці. В голоді і холоді, зате разом. Через день, дід ходив у село до діткам і скриплячи зубами, допомагав сестрі по господарству…
…З тих страшних часів минуло тридцять років.
Я вже встиг народитися і навіть майже дорости до школи і ось настав день, коли я в перший і в останній раз побачив тітку Тетяну.
Мама привела мене до бабусі і вже зібралася, було бігти на роботу, як раптом пролунав делікатний стукіт, відчинилися двері і на порозі показалася благообразная старенька в квітчастій хустці і валізою в руці. Дідуся, слава Богу, тоді вдома не було.
Я досі не можу зрозуміти: ну що треба мати в голові, щоб після всього того, що було, ось так запросто приїхати і солодким голоском сказати:
— Здрастуй Шура, я до вас всього на пару днів. Хочу по магазинах походити, онуків до школи приготувати…
Бабуся, не вимовила ні слова, тільки мовчки взяла тьоткін валізу, підійшла з ним до відкритого вікна і так само без слів і емоцій, впустила його з третього поверху…
Внизу, у дворі пролунав страшний гуркіт, але тітка Тетяна, навіть не ойкнула, а на диво спокійно розвернулася і вийшла.
Я пам’ятаю, дуже здивувався і ніяк не міг повірити своїм очам, адже я ніколи раніше не бачив, щоб дорослі так нелогічно і протиприродно надходили. Подію було в тисячу разів страшніше самого лютого скандалу з криками і мордобоєм…
Моя мама була ошелешена не менше мого, адже тоді вона ще не знала – з якою «ланцюга зірвалася» наша бабуся…
Мама вийшла на вулицю, допомогла тітки Тетяни зібрати розлетівся валізу з розбитим вишневим варенням, зловила таксі і повезла її до нас додому.
По дорозі мама запитала:
— Що це з бабусею таке? З глузду, чи що вона зійшла?
Тітка Тетяна тільки махнула рукою і сумно відповіла:
— Та, ну, однэ слово – жыдивка…