Вища школа СРСР і Росії. Підсумки змін

31

Сьогодні ми підведемо підсумок усім попереднім п’яти матеріалам, присвяченим сучасній вищій школі. Сподіваюся, що інформація, яка в них міститься, допоможе читачем «ВО» принаймні уявити ті складнощі, які мають місце в її роботі, а також і мають місце успіхи. Крім того, це був погляд на ВШ зсередини, а хіба багато хто з читачів БАГАТО можуть похвалитися таким знанням? Так, отримали вищу освіту багато, але хіба його «кухня» їм була знайома? У той час вона їх зовсім не цікавила.
Я думаю, що багато хто вже зрозуміли, що викладацька середовище, як, до речі, і офіцерська, в радянський час являла собою касту. Свого роду феодальне стан… Ні, шлях до нього знизу в радянський час був відкритий, як відкритий в принципі (і навіть більшою мірою!) і зараз. І в радянський час, знову-таки, як і зараз, і прибиральниця, і дочка зварювальника цілком могли стати і докторами наук, професорами, і отримати місце завідувачів кафедрами. Чому ні? Але для цього вони, як і офіцери з робітників і селян, які повинні були пройти певним шляхом». Випробувати тяготи праці асистента, який веде 14-15 груп в тиждень, потім аспірантуру далеко від сім’ї і «поливання брудом», як до захисту дисертації, так і на її захист, і багато іншого. Все це виробляло у людей певну ментальність і, звичайно, почуття самоповаги і елітарності.

За добре прочитану лекцію тепер студенти стали вчитель аплодувати. Приємно, особливо коли ти, розповідаючи про взаємодію різних культур, зможеш прочитати їм напам’ять і «з виразом» поему Р. Кіплінга «Балада про Заході і Сході». Рада викладачам ВШ, які відвідують «У»: спробуйте так зробити. Плескати вам будуть довго. Питання лише в тому, що вивчити її напам’ять від початку і до кінця. Це нелегко. Більшості вистачає сил лише на перші два речення. А цитувати тільки їх… неправильно! І читати треба нікуди не заглядаючи, і не бубоніти собі під ніс, а артистично, звертаючись то до одного, то до іншого студента!
До речі, в СРСР елітарність ВШ була навіть сильніше розвинена, ніж зараз. Наприклад, коли на нашій кафедрі історії КПРС одна дама вийшла заміж за робітника, в очі їй, зрозуміло, ніхто нічого не сказали, але… за очі… ох, як тільки її не «обговорювали»! І загальний тон «обговорення» був негативним! А адже пролетаріат був тоді «гегемон». Радіти треба було б такої межі розумової і фізичної праці. Ан, немає. Було інакше…
Не так зараз. Виходить, одна моя знайома дама за… робітника. Її колеги хором: «Як добре, що не за доцента! А яка у нього зарплата? Ах, така… Ура! Ну, тобі пощастило!» Більш того, зараз у виші в обов’язковому порядку запрошуються фахівці «від верстата». Тобто на кафедрі реклами повинні обов’язково працювати практики-рекламісти, а на кафедрі журналістики – практикуючі газетярі. За сумісництвом! Тобто найкращі! Але… не маючи наукового ступеня отримують вони у нас гроші (на Заході стільки ж, скільки і остепененные!) і виходить, що це або… «коекакушки», для яких і такий приробіток – манна небесна, або для них це щось на зразок розваги, або в цій роботі є якийсь особистий інтерес. Ось вам і недолік сліпого копіювання західного досвіду. Там людина «від верстата» приходить у вуз і отримує гідну плату за те, що ділиться своїм професійним майстерністю. На лекціях багатьох таких викладачів заборонено користуватися фотозйомкою, настільки цінною є інформація. У нас… будь ти хоч хто – якщо наукового ступеня немає і зарплата у тебе буде… фігова. Але закон зобов’язує – «потрібні практики». І… кого тільки в результаті на кафедри не запрошують!
Таким чином, елітарність ВС сьогодні розмивається буквально на очах, хоча я б не сказав, що якість освіти від цього підвищується. Так, воно стає більш практично орієнтованим, але… сам рівень таких «прикладників» все ж не так високий, як би того хотілося. Суджу знову ж таки з досвіду хоча б своєї колишньої кафедри. Тобто в принципі, в принципі НІЧОГО НЕ ЗМІНИЛОСЯ! Як було 80% «преподов» і 20% викладачів, так воно і залишилося. Як було 80% студентів «так собі», оскільки вони «так собі» і зараз, тільки вони з «мобільниками» в руках. А 20% — це ті, хто потім всі будуть рухати. Різниця в чому? У поширенні інформації. Зараз її легше отримати, і люди більше… ні, не знають, а «чули». Тільки і всього. Є рівень «відтворення», а є «впізнавання» і багато їх плутають.
А ось що дійсно погано, так це все зростаюча бюрократизація освіти. Від викладача в 90-ті роки (як тільки скасували загальну програму для всіх!) стали вимагати програми курсів, розроблені в індивідуальному порядку. І вони з кожним п’ятиріччям стали рости в обсязі! На сьогодні вона складається приблизно з 30 аркушів А4, причому це без текстів лекцій. До програми додається ще і ФОС – фонд оціночних коштів (тобто опис того, за що ти студенту ставиш ті чи інші бали), ще сторінок на 25. Все це об’єднується в папку під назвою НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС (НМК), куди ще треба вкласти твої методичні друковані посібники, підручники, а якщо їх немає – роздруковані тексти лекцій. Ви уявляєте обсяг всієї цієї писанини? А хто оплатить папір, картриджі?
Ось, наприклад, дисципліна культурологія. За своїм змістом для всіх інших кафедр, крім профільної, вона, по ідеї повинна бути одна. І програма для всіх може бути одна, чи не так? А зміни в ній «для лікарів» і «для інженерів», звичайно, повинні бути, але… можуть вирішуватися, так би мовити, «в робочому порядку». Логічно? А ось і ні! Зараз компетенції по твоїй дисципліни вибирає ВИПУСКАЮЧА КАФЕДРА. Тобто компетенції з культурології на медфаке вибирають… медики, а на кафедрі фізики – фізики! І виходить, що, хоча ти читаєш одну дисципліну, програм потрібно стільки ж, скільки у тебе і груп: окремо фізикам, окремо математикам, окремо кранівникам, окремо юристам, окремо лікарям. Розбіжності за компетенціями істотні. Фізики поставили собі дві, лікарі… сім! А кожна компетенція вимагає свого підходу, розділу у ФОС, методичного забезпечення та… папери на роздруківку.
На мій погляд, було б раціональніше зробити одну загальну програму, вказавши в ній, які зміни в годинах та компетенціях в ній зроблені тими кафедрами, де ти читаєш курс, і все, вистачить паперів. Викладач і так знає, який крен куди зробити і де, і як, і чим зацікавити студентів тієї чи іншої спеціальності.
Але це моє судження. Міністерство вимагає на кожну групу свою окрему програму! У що це виливається, подивимося на конкретному прикладі. Проходила навесні минулого року моя кафедра переатестацію за п’ять років. Пройдеш – добре, немає – спеціальність закривається, студентів кого куди на цю ж спеціальність (!) розганяють, в тому числі і в інші міста(!), а викладачів… теж… кого куди. За п’ять років читалося безліч курсів. Багато викладачів звільнилися. Багато спеціальності закрилися. Але всі до єдиної треба було подати! Значить, треба було їх писати «за того хлопця». Лише б були! Вилилося це «творчість» в… 520 (!!!) папок з ботиночными тасьмами і по 50-60 сторінок у кожній. Чому так багато? А тому, що у зв’язку з переходом на бакалаврат за ці п’ять років змінилося ТРИ стандарти навчання, а значить потрібно було мати ТРИ УМК на кожну групу, що відрізнялися іноді всього лише на ОДНУ КОМПЕТЕНЦІЮ і кількома годинами. В одній 17, в іншій 18. Так це принципово, чи не правда? В результаті особисто мені, наприклад, треба було зробити 45 програм (!) тільки по одній культурології – 15 груп по три програми. Плюс мої програми по ПР і реклами, тобто десь більше 50 програм. Є від чого збожеволіти, чи не правда?
Причому, саме смішне, що програми у нас були. Але… зроблені за старим зразком. Ну і перевіряли б цей «старий зразок». Ан ні! ВСІ програми повинні бути зроблені за новим зразком, причому зміни до нього «зверху» присилалися… в процесі роботи! Це вам як? Тільки все напишеш, а тобі кажуть – внесіть ось цей абзац про навчання інвалідів… А текст вже зверстаний і роздрукований. У ньому маса таблиць. Вносиш абзац і весь текст «розсипається». Так, його можна зверстати знову і… роздруковувати його знову заново теж можна. Все можна. Але виходить, що потрібна величезна кількість «паперової» роботи, яка в принципі нікому не потрібна. І ось ми зробили її, і що? Можна «відпочивати» на наступні п’ять років, тобто займатися наукою, писати наукові статті, підручники, отримувати гранти… Ан немає! Прийнятий вже новий стандарт, потрібно знову розробляти і друкувати програми, а всі ці папки відразу ж стали макулатурою, яку, правда, слід зберігати ще цілих п’ять років. А раптом хто-небудь із студентів подасть на вуз в суд за неналежний рівень освіти?
До речі, всі ці 520 папок потрібно було роздруковувати за… свій рахунок! Університет давав нам «премії», в якійсь мірі компенсують ці витрати. Але… витрати завжди були більше цих компенсацій!
Тобто чиновники там, нагорі, з одного боку, вимагають, щоб викладач внз був ученим, читав своїм студентам не предмет, а свою науку, отримував гранти на свій вуз, а з іншого боку роблять все можливе, щоб йому перешкодити. Дивно, чи не так?
Потрібно, наприклад, після кожного заняття в ЭИОС (Електронну інформаційно-освітнє середовище) університету вносити дані про відвідування та успішності студентів і це начебто добре. Батьки тепер можуть подивитися, як вчиться їх дитятко і вчиться воно взагалі. Погано те, що робити це повинен знову ж сам викладач. А тепер уявіть, що у вас 14 груп по 20-25 чоловік у кожній. На введення даних у таблицю йде по дві хвилини на кожного «студента». Перевірено. Зрозуміло, що в один тиждень сім груп і в іншу сім, але… ти витрачаєш на дурницю по 50 хвилин на групу, а скільки таким чином втрачено всього годин? Не тим повинні справжні вчені займатися – іншим! Це якщо ми ведемо мову про справжню інтенсифікації праці вузівських учених…
Я, наприклад, пропонував у себе на кафедрі доручити цю справу якоїсь лаборантці. Щоб викладачі здавали їй свої журнали після заняття і ось нехай вона сидить і тупо «забиває» дані в цей самий ЭИОС. Але… а їй навіщо? У неї своєї роботи багато. «Давайте сложимся і їй будемо доплачувати, якщо ми живемо в бідній країні, яка не може виділити своїй вищій школі грошей на таке робоче місце». Але… у нас мало студентів. По 20-25 студентів тільки в держбюджетних групах, а таких небагато. Тому 80% доцентів отримують півставки, а хто-то й чверть… А є ж ще і практики «від верстата»… без ступеня. Їм від своїх грошів відривати взагалі практично нічого, і так, можна сказати, працюють з любові до мистецтва. Виходить, що доплачувати ніхто не хоче.
Так що знову вся навантаження на доцента: 45 програм складай і роздруковуй, в ЭИОС дані вбивай, до занять готуйся, проведи їх, наукові статті (25 мінімум, 5 у виданнях ВАК) пиши, пиши підручники, пиши методички, ходи по школам, агітуй за вступ в твій університет, отримуй гранти (оформити заявку на які зовсім непросто, а потім за грантом роботу робити треба, це тобі не «охоче дар» від РАН), відвідуй заняття колег, розробляй нові курси, складай ФОС… Уф, чи не забагато? І до того ж все це за… півставки! Так, ідіть ви, так і хочеться сказати, і багато хто так і говорять, і просто йдуть з ВШ, тому що можуть на хліб з маслом і без цього, і зовсім не напружуючись.
В одному університеті перед такою ось перевіркою звільнилася ціла кафедра! Мовляв, перевірка поїде, а ми потім у двотижневий строк наші заяви про звільнення візьмемо назад. Але ректор так розгнівався, що на роботу цих втікачів розпорядився не брати. Так вуз втратив цілу кафедри. Можливо, не найкращих доцентів, але все-таки фахівців, і непоганих. І ким їх тепер замінять, ось в чому питання?
Так що проблем у нашої вітчизняної вищої школи, як і раніше, дуже багато. Багато зроблено і зроблено добре, але ще багато чого потрібно зробити, перш за все для того, щоб у ній було б комфортно і студентам, і викладачам, а не тільки одним чиновникам від освіти.
P. S. Нещодавно читав статтю про перспективи ВШ. І там було написано, що професія викладача зазнає серйозні зміни в найближчі 25 років. 80% «преподов» замінять електронні підручники, тести, навчальні програми. «Наживо» працювати зі студентами будуть лише ті, хто «вміє артистично і цікаво подати матеріал» (як раз сама для мене робота!) або «володіє унікальними практичними знаннями». Тобто тупо бубоніти текст, включивши за 50 хвилин лекції 3 слайд з назвою лекції, основними питаннями і парою положень, буде неможливо. Дай бог, щоб так стало швидше…
Автор:В. О. ШпаковскийСтатьи з цієї серії:Вища школа СРСР і Росії: важким шляхом інтенсифікації виробництва (частина 5)
Вища школа СРСР і Росії: важким шляхом інтенсифікації виробництва (частина 4)
Вища школа СРСР і Росії: важким шляхом інтенсифікації виробництва (частина 3)
Вища школа СРСР і Росії: важким шляхом інтенсифікації виробництва (частина 2)
Вища школа СРСР і Росії: важким шляхом інтенсифікації виробництва