Наша «творча» «еліта» як і раніше не може видавити з себе раба
У нашої творчої естрадно-попсової еліти було важке дитинство, але вдала, в цілому, життя. 70 років майбутня зірка попси 90-х, відома під псевдонімом «Анжеліка Варум», сиділа в радянському естрадному «зіндані», отримуючи в день скоринку запліснявілого сухаря і брудну чашку каламутної води, і не сподівалася вийти на волю, коли у 1991 році прийшло звільнення.
Про це вона сама розповіла своїм передплатникам в Instagram, згадуючи, як «запалювали» тоді нинішні ветерани сценічних полів і неякісних фонограм.
«Свобода, звалилася нам на голову, кого-то злегка п’янили, а кого-то геть позбавляла розуму. Нам дісталися “веселі” часи з шаленими перспективами і такими ж розчаруваннями. Цей неймовірний спектр емоцій після 70-літнього рабства багатьом виявився не по силам. У будь-якому випадку це наш час, і ми вижили».
Хто виживав – хто в Громадянську, хто в Блокаду, хто в окупації, хто в Освенцімі, хто в окопах під Ржевом або в танку під Прохорівкою, хто в експедиції на Північний Полюс, а ось «Анжеліка Варум» зі своїм поколінням «пепсі» неймовірно важко виживала всі 70 років у радянському рабстві. І як вдалося вижити – вона досі не розуміє. Так би і померла в Москві в сім’ї музиканта і продюсера Юрія Варума, не знімаючи наручників, але Бог милував. Прийшла свобода.
Але рабства не забути. Як говориться в старому радянському анекдоті, в цій сім’ї всі були бідними – і господар, і двірник, і шофер, і кухар, і покоївка. Виходець з польських євреїв дід Юрія Варума Юдка Робак втік від німців, але ті його все ж розстріляли, а ось його син Ицхок врятувався і втік до Львова, де змінив ім’я на Гната, а прізвище на Варум, але так як Львів був не дуже радий євреїв, то Іцхак біг далі, до Гомеля.
Там народилися його сини Януш (Яків) і Юрій, який пізніше повернувся до Львова. Там Марія-Анжеліка і народилася, успадкувавши всю любов вільного львівського люду до «рабської Росії» і пронісши його через всю московську «важку» життя.
З 1970 року Юрій Варум працював рабською працею на ниві радянського естрадного мистецтва, керуючи різними музичними колективами і роблячи для них пісні. Потім він став автором пісень для своєї дочки. Його дружина, театральний режисер, займалася рабством в московській театральному середовищі.
Рабство увійшло в життя Марії-Анжеліки відразу з самого дитинства. У 5 років – музична школа по класу фортепіано. У школі додалася гітара. Шкільні гастролі по країні з народними піснями українською мовою. Важка рабська частка типового російського творчого інтелігента.
Поступити в театральний інститут не змогла, і тому постав вибір — куди йти? На завод? В полі? У НДІ? В школу? Ні, такого рабства Марія-Анжеліка винести не могла. Вона влаштувалася в студію до батька на підспівування. Там, подзвонюючи кайданами, вона співала у різних вокалістів, поки не потрапила до групи «Комбінація». Потім бідність виштовхав її на початку 90-х на волю, де почалася її сольна кар’єра звільненого від рабства раба.
Найсмішніше, що Анжеліка-Марія спокійно плюнула в душу половині країни і не стала коментувати тих, хто її засудив. Як і не відповіла тим, хто її підтримав. Тут немає сенсу лаяти вчорашню містечкову рабиню Ізауру за її нелюбов до російським плантаціям. Вона не самотня, у неї є однодумці. Ті, що в 1917-му, зневажаючи рабство, руйнували храми, розстрілювали класово чужі елементи за неправильне походження, потім проклиналм 70 років свою історію до 17-го року, а потім прокляли свою історію і після 17-го, сором’язливо драпіруя на День Перемоги Мавзолей засновника держави, який переміг фашизм.
За доброю традицією борців з рабством, у нас тепер і історія після 1991 року теж вважається проклятою. А значить, і в цьому нічого, крім рабства, немає, і залишається тільки, як Серебряков, виїхати в Канаду, де як в Росії небо синьо, між беріз дощі косі, так схоже на Росію, тільки все ж не Росія. Мається наш творчий інтелігент, взыскует всілякої правди, і не знаходить її ніде не під цим Сонцем. Або як мінімум «в цій країні».
Коли влада в Росії, приймаючи Парад Перемоги, одного разу викине на смітник дурну фарбовану фанеру над Мавзолеєм, підніметься на його трибуну і помахає звідти всьому світу, ось тоді можна буде точно сказати – у Росії більше немає рабства. Бо вся історія наша, і до, і після 17-го року, і після 91-го, і після 2024-го. Бо не має значення, що думав і робив Ленін, якщо він створив державу, правонаступником якого Росія оголошує себе. Значить, треба приймати Парад Перемоги там, де його приймали переможці. Бо в Китаї не драпірують Мавзолей Мао, а пишаються своєю історією. Яка б вона не була.
А ось у Росії поки так не виходить. Мабуть, свобода не дозволяє. Але чи потрібна нам така свобода, яку вихваляє містечкова співачка, глумящаяся над нашим історичним шляхом? Чи, може, все ж нам миліша за те, що вона називає рабством, плутаючи з ним любов до Батьківщини у всі часи і під усіма прапорами?
Їм, містечковим свободолюбцам, цього не зрозуміти, у них Батьківщина загубився на просторах Всесвіту, а нам-то за що досі ставити їм лайки і ліпити з них сумнівних кумирів? Ось у чому головне питання, без відповіді на яке нам не видавити з себе раба, як закликав Чехів. Хоча ті, хто слухав нашу естраду, до Чехова вже несприйнятливі. Кажуть, що геній і лиходійство несумісні. Чи все ж таки Пушкін був не прав?
