«Волоколамские мальчиші»: У грудні 1941-го кілька підлітків дві доби обороняли село від німців

92


Двоюрідні брати Борис Федосєєв (ліворуч) і Анатолій Ніколаєв
Це одна з численних військових історій, про яку навіть за радянських часів писали зовсім небагато і як-то побіжно. Що вона для глобальної історії?
Так, короткий фрагмент, епізод, піщинка. Прикладів героїзму в тій війні було багато. Малі підрозділи стримували наступ цілих танкових корпусів. Смертельно поранені льотчики таранили ворожі ешелони. А піхотинці, щоб дати товаришам кілька секунд для захоплення висотки, закривали своїми тілами бійниці німецьких дзотів. Але ця історія про збройних трофейними гвинтівками хлопців з volokolamskoj села Стеблево… З чиєїсь легкої руки їх тепер називають «волоколамскими мальчишами».
ОЧІ ПАРТИЗАН
У 1941-му Стеблево (з наголосом на перший склад) було приблизно такого ж розміру, як зараз — дворів на п’ятдесят, не більше. Неподалік тоді ще стояла одноповерхова рублена ткацька фабрика. В ній працювало багато місцевих.
— І бабуся моя там працювала, — каже мешканець Стеблево Андрій Анатолійович Миколаїв. Його батька, Дещицю Миколаєву, в грудні 1941 року тільки-тільки виповнилося 13 років.
Толік ріс без батька. З малих років, як і всі сільські діти, привчений до праці. До війни кілька років допомагав у кузні.
І тут — 22 червня, перша бомбардування Києва і Севастополя, війна. Вже до осені німці докотилися до Підмосков’я, готувалися брати Москву. У Стеблево розташувався невеликий тиловий підрозділ — ремонтники, кажуть, якісь. Німці і французи.
— Вони особливо у селі не лютували, але всіх місцевих вигнали з будинків і зайняли хати, — каже Андрій Ніколаєв. — Батько розповідав, що йому довелося в городі викопати землянку. Там вони з мамою і жили. Хоча вже щосили заморозки починалися. Німці забрали все припаси, так що доводилося якось викручуватися.
У невеликій селі виявилося досить багато дітей. У Иосифо-Волоцького монастирі, який тут недалеко, за лісом, після революції був дитячий будинок. Під час німецького наступу евакуювати дітей не встигли. Дитбудинківських хлопців розібрали по сім’ям. У Стеблево кілька таких діточок теж було. Фашисти не звертали на них особливої уваги. А діти (це вже потім з’ясувалося) час від часу бігали в ліс, розповідали партизанам, скільки тут у німців солдатів і техніки.
ВЕТЕРАНСЬКА СТРАТЕГІЯ
15 грудня 1941-го все вийшло стрімко. В околицях села як чорт із табакерки, виник мобільний загін полковника Порфирія Чанчибадзе(війну закінчив генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу). Німці навіть толком бою не дали: кинулися тікати хто на чому міг, покидавши і багато зброї, та особисті речі. Тут, нагадаємо, були в основному техніки і лише кілька солдатів. Відбивши село, бійці Чанчибадзе вирушили далі.
— Всі вже знали, що при відступі німці палять села, а тих, хто намагався перешкодити, розстрілювали, багатьох забирали з собою в Німеччину, — продовжує Андрій Анатолійович. — Це не просто розмови були. Деякі сім’ї з Стебелево збирали свій скарб і намагалися піти подалі. Але доходили до сусідніх сіл, бачили спалені будинки і поверталися.
Стали тримати рада, що далі. Коли свої прийдуть — ніхто не знає. Мужиків в селі немає. Одні жінки, старики і діти. Ініціативу на себе взяв інвалід Іван Володін. Ветерана Фінської війни, комісованого з серйозними пораненнями, поки стояли німці рідні ховали десь під будинком. Він-то і очолив оборону Стеблево.
— Вибір був такий: або німці все пожгут і напевно багатьох вб’ють, або треба захищатися. Німці тікали в поспіху, в селі виявилося багато зброї. Батько мені потім розповідав: навіть кулемет був кілька карабіни, пістолети.
У розпорядженні Володіна виявився десяток хлопчаків віком від 11 до 16. Як розповідають місцеві краєзнавці, ветеран придумав таку тактику. Він з хлопцями проклав в глибокому снігу навколо села кілька траншів. Зброя розклали на вогневих точках через кожні кілька десятків метрів. Володін нашвидку пояснив хлопцям, як стріляти зі зброї, як заряджати. Встигли зробити кілька пострілів. Так і залягли в цих траншеях, такі маленькі і такі дорослі вже Толя Миколаїв, Павлик Ніканоров, Толя Володін (син старого солдата), Коля Пічників, Вітя Пічників, Іван Рижов, Петя Трофимов, Володя Розанов, Ваня Дервянов, Саша Крыльцов.
«Волоколамские мальчиши»: В декабре 1941-го несколько подростков двое суток обороняли деревню от немцев Великая Отечественная война,личности,СССР
Анатолій Ніколаєв (в центрі) у винищувальному батальйоні, 1945 рік.
А незабаром на дорозі з’явилася мотоциклетна коляска. В ній — німецький солдат. Як свідчить історія, першим відкрив вогонь з гвинтівки Саша Крыльцов. Не потрапив. Але німець поспішив втекти.
Потім в околицях Стебелево з’явився загін побільше. І тут вже пацанам довелося вступити в бій. Іван Володін навчив: діти повинні були, пригнувшись, переміщатися по траншеях, від точки до точки, виробляти прицільні постріли і тут же перебігати на іншу ділянку. Так створювалася ілюзія, що стріляє одночасно досить великий загін. Бачимо, німці вирішили, що біля села засіли партизани, не стали вплутуватися в довгий бій.
ПРО «НЕ ТРЕБА ЛЯ-ЛЯ»
Коли готувався до розмови з сином Дещиця Миколаєва, читав, що писали про цю історію раніше. У коментарях під статтями часом пекло діється. Багато хто не вірять, що все так і було. Що це — не лубок який, не радянська агітка. Один пише: «Це все брехня! Як діти могли б утримати село. Якщо б німцям вона була потрібна, вони дали кілька залпів з артилерії. Так що не треба тут ля-ля…»
Я не питав про це. Андрій Ніколаєв мені сам доказав:
— Батько ще казав, що німецький загін відступив до сусідньої селі приблизно на кілометр і почав стріляти з міномета. Міни потрапили у кілька будинків. Вдома чотири, кажуть, підірвали. Але ніхто, слава богу, не загинув. Батько розповідав, що було дуже страшно. Але вони стріляли, стріляли… Потім ще був німецький літак. Він дуже низько йшов і скинув кілька невеликих бомб. Сільські всі втекли в ліс. І знову пронесло. Тато мені потім показував, де воронки від тих вибухів залишилися. Їх навіть зараз ще розгледіти можна. Знаєте, тато не любив, коли хтось починав хвалити їх, говорити про подвиг, героїзм. Він вважав, що їм тоді просто пощастило. Просто німці не могли зрозуміти, з яким загоном мають справу і не стали ризикувати. Обійшли село. Але факт залишається фактом: кілька сусідніх сіл у результаті відступаючі гітлерівці спалили, а наше Стеблево ці хлопчики відстояли.
ВИНИЩУВАЛЬНИЙ ПОЛК І ПІВНІЧНИЙ ФЛОТ
Через два дні до Стебелево підійшли радянські війська. Фронт почав віддалятися. Через два роки, п’ятнадцятирічним, Толя Миколаїв вступив у винищувальний полк. Були під час війни такі добровольчі формування. Їх робили з списаних з фронту солдатів, працівників органів і, виходить, підлітків. Основне завдання — боротьба з диверсантами, підтримання режиму військового часу в тилу, іноді — охорона полонених.
— У формі батько провів два роки, — продовжує Андрій Анатолійович. — Після війни пройшов ще й строкову службу. П’ять років на Північному флоті. Крейсер «Железняков», баштовий електрик, старшина 2-ї статті.
Так і залишився в рідному Стебелево. Все життя багато працював. Молотобійцем у кузні, потім механізатором на МТС (машинно-механизаторные станції до кінця 50-х обслуговували по кілька сусідніх колгоспів), на комбайні хліб тис. Помер в 1997 році у віці 69 років.
— Якщо чесно, здоров’я батька дуже сильно підкосила перебудова, — говорить Ніколаєв-молодший. — Він не приймав того, що країна розгортається на сто вісімдесят градусів. З-за цих переживань у нього стався перший інсульт. Він мені тоді казав: ви ще не розумієте, як все зміниться. Я багато в чому з ним згоден. Що тоді було? Цим хлопчикам сказали, що Батьківщину треба захищати і вони пішли. А зараз? Що таке Батьківщина для нинішніх молодих? Заробити грошей і вивезти їх за кордон?
«Волоколамские мальчиши»: В декабре 1941-го несколько подростков двое суток обороняли деревню от немцев Великая Отечественная война,личности,СССР
Анатолій Ніколаєв з матір’ю, 1945 рік.
В архіві сім’ї Ніколаєвих багато рідкісних фото. Зберегли ж!
— Нас усіх дуже здорово перепахала акція «Безсмертний полк», — розповідає. — Багато знайомих полізли в домашні архіви, знайшли ці старі потемнілі знімки зі своїми рідними, фронтовиками і трудівниками тилу. Це та історія, яку потрібно зберегти для наших дітей!
Дякую