Вони пишаються тим, що українці, проклинають рідню в Росії і заздрять їх пенсії 14 тисяч

0
16


— Вона приїхала з Росії щоб співати вам українською мовою, — заливаючись сміхом, з докором у голосі рідним за весільним столом випалила Лена, вказуючи на рідну сестру-росіянку.
Порядком підпила рідня сестер-українок зібралася співати пісні, та виявилося, що слів не пам’ятають, або взагалі не знають, хоча ці українські пісні співають навіть у Росії.
— Навчила співати мама. Вона тягала мене по всіх свят рідні. Співунка у мене, — розповідає Ліда. — Мама досі співає. Звичайно, голос в її 82 вже не той, та й здоров’я не для застіль. Зате пам’ять ясна, як небо в сонячний день.
— Партитури ти, Олено, чого не принесла? — запитують сестру Ліди рідня.
— Дак від моя жива партитура, — зазначає Олена на сестру, — Вона заспіває вам будь-яку застольну або весільну пісню.
Сестра Олени — Ліда, вже пенсіонерка. Все доросле життя вважай, що прожила в Росії. Вийшла заміж за російського, народила й виростила сина. Пенсію отримує як російську. Але вся її рідня не виїжджала з України ніколи. Численні дядьки, тітки, племінники та племінниці, хресні, куми та 82-річна мама — всі там, на Україні, під Черкасами. Приїжджати на малу батьківщину поки дозволяє віза, що робить сестра. Поїздки не часті, раз на рік, на день народження матері. Але от сина взяти з собою не може. Заборонений в’їзд молодим чоловікам. Бабуся і онук не бачили один одного кілька років.
Добиратися з Сочі, де живе зараз з чоловіком і сином, на Україну непросто. Автобус на Молдавію, із заходом в Київ, ходить раз на тиждень. Їде через половину Росії майже 50 годин сидячи без руху. Каже, що кожна поїздка, як остання. Не знає, що там буде з обстановкою, і чим їхати туди, а потім назад. Через Крим водії не ризикують. Та вона б теж не наважилася. Боїться, що при забороні в’їзду більше не побачить матір живою.
З кожної такої поїздки на Україну, Ліда виносить нові враження, постійні з яких тільки, що українці існують взагалі без будь-якої соціальної підтримки від держави, але все ще гордяться, що вони УКРАЇНЦІ. Більшість вважає Росію окупантом і ненавидять росіян з піною біля рота. При цьому не знають толком своєї мови і давно забили на свої коріння. Спадщина предків не зберігають навіть у власних сім’ях, не те, що в країні. Вся гордість і патріотизм показні.
— Політика розірвала сім’ї, частина яких живе в Росії. Коли я приїжджаю до мами, щоб не було чвар ми не дивимося телевізор, не слухаю радіо, не читаємо газет і ніколи не говоримо про політику, — розповідає Ліда. — Я хоч і українка, але багато з родні до мене довгий час ставилися, як до зрадниці. Не відвідували і не хотіли бачити навіть на маминому святі. Але цього року все інакше. Вперше за багато років вся рідня села зі мною за один стіл і навіть покликали на весілля племінниці. Приємно було співати знайомі з дитинства пісні і брати участь у весільних ритуалах. Погуляли від душі.
Видно по рідні, що люди втомилися від політики, від ворожнечі, від важкого життя, точніше від виживання в екстремальних умовах. Господи, знали б ви, які там дороги! Всі в ямах, як сир Маасдам в дірках. Половину колеса в кожну пробоїну, навіть не об’їхати. Так по всій Україні, навіть у Києві. У Росії ж як в’їжджаєш, дороги — яйце. Газ шалено дорогий для населення. Особливо важко в селах. Там одні старики. Будинки топлять, хто як може, немов це минуле століття. Молодь роз’їхалася давно. Будинки та городи, як привиди — все в бур’яні і в розрусі. Нікому ними займатися. Легше кинути, хоча земля родить так, що і не снилося. А ціни на все, в тому числі і на їжу, навіть за нашими мірками, високі. В Росії ми скаржимося на наш уряд. Знали б, як на Україні живуть, раділи б. Я там зі своєю російською пенсією в 14 тисяч рублів, як багачка.
Українські пенсії з натягом і посібником по злиднях не назвеш, але і з них держава вираховує податок. Медицина лише платна. Немає грошей, замовляй труну, якщо хворий чимось серйозним. Майже все працездатне населення виїхало в Європу чи в Росію. Люди з вищою освітою полуницю на грядках у Польщі збирають. Горді українці в Європі тільки на низькокваліфіковану роботу можуть розраховувати, — з сумом каже Ліда.
За розповідями Ліди, і в часи її молодості були антиросійські настрої, але була та культура, загальнолюдські цінності. Це давало людям стимул до життя, матеріальні блага і гордість спадщиною предків. Історію родового древа зберігали в сім’ях, як і національні костюми, рушники, ікони, пісні, ритуали. Весілля молодих навіть при розпису в Рагсах проходили з національним забарвленням і костюмировано. Зараз цього вже немає. Навіть вишиті вручну матерями і бабками рушники у багатьох пішли під кухонні ганчірки, як прихватки для каструль, а костюми повикидали на смітник. При цьому святкують дуже часті і нібито національні свята України, типи день вишиванки.
— Кажу куме, у неї в гостях. Кума, що ж ти старовинні рушники на прихватки пустила? А вона мені: «Ганчірка і є ганчірка». Запитала за материну вишиту сорочку і костюм, який вона позичала на весілля, з’ясувалося, що племінник цей старовинний костюм, як непотріб, разом зі старими скринями бабки на звалище звіз. Зате, як не подзвоню з Росії, з проханням допомогти, вона мені пояснює, що у них офіційний свято черговий з національним забарвленням, типу не працюють контори, навіть пошта. Враження, що все життя у них там свято. І таке ставлення до своєї культури повсюдно. Не виняток з правил, — ділиться Ліда.
Вишиванки зараз тільки для туристів. Чи не єдиний спосіб для виживання тим, хто не має підсобного господарства з городом або іншого джерела доходу. Дуже багато жінок зараз вручну або на машинах вишивають і продають одяг. Кажуть, що дуже багато замовлень на вишиті вироби з Росії. Це звичайно не традиційні українські вишиванки. Швидше сукні та блузи в стилі Бохо-шик. Примудряються обходити заборони на грошові перекази з Росії через банки, Яндекс-сервіс, соцмережі і торгувати поштою з ворожою державою і не тільки вишиванками. На Фейсбуці у групі «Україна ТРЦ» навіть військові бронежилети, поставлені української армії європейцями, росіянам примудряються втюхувати.
— Коли тільки починалася вся ця політична метушня на Україні проти Росії, — згадує Ліда, — я з чоловіком їздила востаннє на машині до рідні. З нами був маленький внучатий племінник. На зворотній дорозі митники, перевіривши наш багаж і побачивши сало, горілку, що ми везли з собою від рідні, наказали все залишити на кордоні. Мій чоловік ще той гуморист. З абсолютно серйозним обличчям, вислухавши їх, підійшов до мене і до племінника (ми сиділи в машині), відкрив двері і каже: «Виходьте». Ми вийшли не розуміючи, що відбувається. Він вивантажив торбу з салом і горілкою, потім сів машину, трохи від’їхав і крикнув голосно, щоб чули співробітники митниці: «Раз сало, горілку не можна, забирайте назад свою хохлушку. Вона мені задарма в Росії без сала і горілки не потрібна!».
Дитина в плач. Я з піднятими бровами, в розгубленості, теж сльозу пустила. Митники змилувалися. Але зараз, такий фокус не пройде. Або митниця України змусить випатрати сумку, або у нас, в Росії, при в’їзді реквізують їстівне. Хоча трапляється, що іноді дозволяють маленький шматочок сала й масла, ніби їжа в дорозі.
Я люблю Росію, тут пройшла більша частина мого життя. Люблю Україну — це моя батьківщина, моя сім’я, моє серце. Те, що відбувається зараз у відношенні країн здається диким маразмом. Сподівалися, що з новою владою на Україні будуть зміни, але краще не стало. Президент замість вирішення головних соціальних проблем населення зайнятий якоюсь нісенітницею. Ділиться в соцмережах маячними проектами конституції в коміксах, в той час, як стільки російсько-українських сімей змушені жити в розлуці. Українці в пошуках заробітку де тільки не розсіяні зараз. Чоловіки по вахтах. Дружини з дітьми вдома виживають як можуть.
У мене сусідка в Сочі з України. Жінка далеко за сорок. Мотається між Росією і Україною через рідних. Зі здоров’ям неважливо, але як рідних кинути — це ж сім’я! Знайомих багато тут в Сочі з України на заробітки. Працюють нелегально кухарями, офіціантами, будівельниками. Сім’ї залишилися на Україні. Так і челночат роками. Діти ростуть без батьків. Хто від цього виграє?! А російська мова досі під забороною, хоча Зеленський обіцяв інше. Там я ніколи не говорю по-російськи на вулицях і в громадських місцях. Благо, що українським володію досконало. А до матері, як би не було важко і скільки б перешкод, все одно я буду їздити, поки вона жива, а потім — не знаю. Сестра з чоловіком і дітьми, навряд чи переїдуть в Росію… І адже таких, як я, скільки нас?!
Ірина Дружиніна

Джерело: http://darkbluecat.net.ua/

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here