Безумство і слабоумство навколо онкології

149


Прочитав вчора пост Олексія про пацієнта із запущеною саркомою кисті. Згадав цілий ряд в чомусь схожих випадків з практики колег-онкологів, і ось що подумалося: воістину щасливе, хоч і не настільки часте збіг, коли лікар грамотний, а пацієнт адекватний.
Про те, що у хлопця саркому знайшли далеко не відразу — це окрема розмова. Підкосило колег стереотипне мислення і відсутність онкологічної настороженості. Не виключаю, дві з причин того, нинішнє вища медична освіта і ряд інших причин, отучающих думати широко і шукати причину, а не працювати за замовленням прийшов клієнта.
Але подивіться на поведінку хлопця: ну та, врешті-решт йому встановили правильний діагноз, і що? А нічого. Цю істину він просто відмовляється прийняти, так само як і кроки, що випливають із цього знання. Ось що це?
А це, друзі мої, анозогнозія. Тобто, ситуація, коли людина просто відмовляється критично усвідомити і прийняти факт, що він хворий. Або взагалі, або частково.
Зустрічається таке досить часто. У психіатрії так взагалі ледь не на кожному кроці, особливо коли мова заходить про психозах, з маренням, з галюцинаціями, або про ту ж деменції. Ну на то вона і особливість важких психічних розладів: критика до хвороби, особливо в період загострення, губиться у багатьох. Спробуйте доведіть бредовому пацієнту, що ніякої змови навколо нього немає, і все це йому тільки думається. Він ваші докази до своєї системи і прилаштує: ось, мовляв, заметушилися, сволочі, переконувати кинулися. А не засланий ти козачок, милий-людина?
Але ж не тільки наші пацієнти цієї самої анозогнозией страждають. Таких вистачає в практиці будь-якого напрямку медицини. І що толку від того, що у нас загальна грамотність і доступний інтернет? Так, можна припустити, що доктора десь недопрацьовують і погано пояснюють суть проблеми. Але я особисто пам’ятаю старенького досвідченого онколога, роботу якого спостерігав ще в бутність мою студентом. Як він все разжевывал!
— Вам, дорогий мій чоловік, пити ось це ліки треба ось за стільки то, тоді-то і тоді-то. І не дай вам бог пропустити хоч один прийом. Воно для вас, як… так як для мене горілка!
І скаржився, що не чують його. Не чують. Кидають ліки. перестають ходити на прийом, збігають до знахарів. Загалом, що тридцять років тому, що зараз — та ж сама картина.
Я розумію, що наші онкологічні поліклініки і стаціонари — не дуже приємне місце. Розумію, що можуть виникати проблеми і з відносинами, і з ліками — так багато з чим. Але кидати лікування, щоб поїхати на півроку в який-небудь монастир і лікуватися молитвою і постом — це що? Або, пущі того, до дивакуватому (з великої букви) мужику, який укладає своїх підопічних по гробах, маже їм причинні місця медом, випускає бджіл і сам ходить навколо, басовито дзижчачи — це нормально? А адже не поодинокі випадки.
На жаль, такий механізм анозогнозії. Механізм порочної психологічного захисту. Якщо, мовляв, я не визнаю, що хворий — значить, і не хворіє зовсім. Або, так вже і бути, хворий, але не настільки. І лікувати треба зовсім не тим, що пропонують медики — голимая ж хімія! Так, це теж анозогнозія, її елемент.
Погоджуся з Олексієм: кожен з нас перебуває в ситуації, коли єдиний кому він потрібен найбільше — це він сам. Ну так давайте ж виходити з цієї передумови і у випадку з хворобою. І не ховатися, якщо вона сталася, за своєю анозогнозией, а включати голову.